Радість у Христі

Про те, що викликало радість апостолів після Христового вознесіння, роздумує Михайло Лукін. . .

«І вивів їх до Вифанії, і, піднявши руки Свої, благословив їх. І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо» (Лк. 24:50,51), – так, згідно євангеліста Луки, відбулося розставання Христа з Його улюбленими учнями, апостолами. Зазвичай, коли близькі люди розстаються на тривалий період часу, то під час розставання вони відчувають смуток, деколи настільки сильний, що хтось не може до кінця оговтатися від розлуки. Проте в апостолів ми бачимо зовсім іншу реакцію: «Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю» (Лк. 24:52). Що ж стало причиною такої великої радості?

Хіба апостоли не любили Ісуса, і через це раділи, що нарешті розсталися з Ним? Авжеж ні! Вони по-справжньому любили свого Вчителя, при чому до такої міри, що засвідчили згодом свою любов власною мученицькою смертю, тим самим втіливши на практиці Христові слова: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13) Апостоли саме так і вчинили, віддавши власні життя заради свого найбільшого Друга. Так що ж стояло за радістю апостолів від розставання зі Спасителем?

Він сам. Спаситель відкрив учням, що Він їх не полишить «до кінця віку». Про це ми дізнаємося вже від євангеліста Матфея: «Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28:19,20), – от так за його версією відбулося розставання Христа з Його учнями.

Для когось ці різночитання можуть стати приводом для критики, ну, а для когось – приводом для надії, адже щойно наведені слова стосуються безпосередньо не тільки апостолів, але й всіх Христових послідовників, тобто нас з вами. Нас, особисто кожного, хто «сповідує устами Ісуса Господом і серцем вірує, що Бог воскресив Його з мертвих» (див. Рим. 10:9). Тут, як мовиться, кожен опиняється перед вибором: вірити Христовим обіцянкам чи не вірити, визнавати в Ньому Господа і Спасителя, чи не визнавати, і, відповідно, шукати Його присутності у власному житті, чи жити згідно законів світу цього, покладаючись на власні сили, можливості і «сліпу удачу». Тобто, йти всупереч порадам Біблії.

Загалом, у Біблії присвячено чимало рядків, які стосуються довіри Богові, на кшталт тих, що зустрічаються нам у Посланні апостола Петра: «Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас» (1Пет. 5:7). Петро, загалом, ділився власним досвідом, відчуваючи в житті реальну присутність Христову, втім, як і решта людей, які зважилися довіритись Господу.

Без такої довіри людина ніколи не зможе відчути Христову присутність, але, треба зазначити, така довіра має ризик. Втім, не такий значний, як вважають люди світу цього, проте більшість з них на ризик довіритися Богові все ж таки не зважується, вважаючи за краще залишати все як є, а тому і не пізнаючи радості в Христі, усвідомлення того факту, що Господь, Який неймовірно любить тебе, перебуває десь поруч.

Це те, у чому пересвідчилися Христові апостоли, коли поверталися невдовзі після Христового вознесіння до Єрусалиму «з великою радістю». Це те, що давало ним силу свідчити всім оточуючим про воскреслого Ісуса, навіть під страхом тортур і насильницької смерті. Це те, що допомагало іншим Христовим послідовникам не зневірятися в цьому жорстокому і вороже налаштованому світі. Це те, що доступне всім і кожному, аби лише люди воліли ризикнути і довіритися Христові, щоб засвідчити Його присутність: «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3:20).

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: Вознесіння Господнє