Подвижництво – хто придумав його?

Преподобний Антоній Великий

Про слідування за Христом та чернечий рух, який свого часу розпочав Антоній Великий, розповідає єпископ Олександр (Мілеант). . .

“Благаю вас: ставайте подібні мені, як я Христу” (1 Кор. 4:16).

У стародавній християнській літературі збереглася розповідь про 18-тирічного хлопця Антонія, який жив в Єгипті на рубежі третього і четвертого століть, коли поганство було ще пануючою релігією. Батьки Антонія, будучи християнами, виховали його в благочесті і привчили по неділях ходити в церкву.

Одного дня, дорогою до храму, Антоній роздумував про апостолів і про те, що вони, залишивши все, пішли за Христом. Коли він увійшов до храму, його вразили слова Євангелія, які голосно читав диякон: “Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах, і приходь та йди слідом за Мною” (Мф. 19:21). Антоній відчув, що ці слова звернені прямо до нього. Незабаром після цього він роздав своє майно, що дісталося йому від батьків, покинув свою домівку і рідні місця і віддалився в пустелю, щоб тут, у тиші, служити одному Господові.

Не можна описати, скільки труднощів і спокус зазнав цей юний подвижник у суворих умовах єгипетської пустелі. Він страждав з голоду і спраги, від холоду і спеки. Але найстрашніша спокуса пустинника, за словами самого Антонія, – у серці: це туга за світом і хвилювання помислів. До всього цього приєдналися спокушання і жахи від демонів. Іноді Антоній знемагав і готовий був зневіритися і повернутися у світ, але міцною вірою в Бога він долав усі спокуси.

Вже двадцять років жив Антоній у своїй самоті, коли деякі з його друзів, дізнавшись про його місцеперебування, вирішили відвідати його. Вони думали, що зустрінуть його украй виснаженим, може він трохи з’їхав з глузду від тривалої самотності. Але замість цього вони зустріли його абсолютно здоровим, без щонайменших слідів виснаження. Небесний мир царював у його душі і відбивався в очах. Спокійний і стриманий, до всіх однаково привітний, Антоній відразу полонив їх своєю чуйністю, любов’ю і духовною мудрістю. Друзі Антонія повернулися додому внутрішньо преображеними і натхненними. Незабаром звістка про молодого подвижника швидко рознеслася по всьому Єгипту, і люди у великій кількості стали стікатися до нього – хто за порадою і повчанням, хто з метою збагатитися благодаттю, що віяла від нього. Деякі з відвідувачів стали селитися неподалік від Антонія, наслідуючи його святе чернече життя.

Так, у середині четвертого століття, виник потужний чернечий рух, який з Єгипту перекинувся на Близький Схід, у Візантію, на захід, а потім – на Русь.

Преподобний Антоній не придумав чернецтво: його коріння йде від першого століття Християнства. Проте цікаво помітити, що розквіт його співпав із загальним послабленням християнського життя в містах, коли після припинення гонінь на Церкву, Християнство раптом стало “модним” і хрещення колишніх язичників прийняло стихійний характер. Природно, що багато хто хрестився не стільки за переконанням, скільки наслідуючи загальний приклад, зберігаючи свої язичницькі звички і погляди. Тоді багато ревних християн, які прагнули духовного життя, з шумних міст стали йти в пустелі і монастирі.

Чернецтво призначене для людей “не від світу цього”, які подібно до преподобного Антонія Великого, обтяжуються життєвою метушнею і з усім злом, що панує у світі. Вони жадають самовіддано служити єдиному Богові. У принципі призначення монастиря – створити сприятливі умови для духовного життя, щоб людина прямим, найкоротшим шляхом досягла духовної досконалості, єднання з Богом. Тут усе життєве відсовується на останній план, а молитва, думки про Бога і подвиг одухотворення – на перший.

Сучасним людям, які виросли в середовищі вихолощеного неохристиянства, важко оцінити переваги чернечого подвигу. Якщо людина рятується тільки вірою, то всякий подвиг – зайвий. Банальність такого твердження витікає з нерозуміння суті Християнства. Мета його – духовне оновлення людини і уподібнення Христу, а не просто переселення душі в сприятливіші умови: “Хто в Христі, той нове створіння” (2Кор. 5:17).

Основні елементи чернечого подвигу, як: добровільна убогість, піст і безперестанна молитва, включаючи відхід у пустелю (фактичну чи в переносному розумінні) – освячені прикладом Господа Ісуса Христа. Дійсно, відразу після Свого хрещення в Йордані, “Дух веде Його в пустелю” і тут постив протягом сорока днів, “спокушуваний сатаною” (Мк. 1:12,13). Важливо зауважити, що Ісус віддалився в пустелю не лише за власним рішенням, але повів його туди Дух Святий, Який зійшов на Нього при хрещенні. Яким же був результат перебування Христа в пустелі? – “І повернувся Ісус в силі духу до Галилеї; і рознеслася чутка про Нього по всьому краю” (Лк. 4:14). Іншими словами, у суворих умовах найсуворішого посту і самотньої молитви, у боротьбі зі спокусами від диявола, людська природа Ісуса Христа досягла вищої міри міцності духу. Очевидно, заради відновлення Своїх внутрішніх сил, Господь Ісус Христос і під час Свого громадського служіння час від часу віддалявся в пустинні місця і тут всю ніч проводив у молитві (Мф. 14:23; Мк. 1:35; Лк. 5:16).

<< На острові прокажених (закінчення)

Наслідування Христа >>

Автор: єпископ Олександр (Мілеант)