Наслідування Христа

Про духовне зростання християнина, яке полягає в уподібненні Христові, розповідає єпископ Олександр (Мілеант). . .

“Тому і ми, маючи довкола себе таку хмару свідків [праведників], скиньмо з себе всякий тягар і гріх, який нас обплутує, і з терпінням підемо на подвиг, який чекає на нас, дивлячись на Начальника і Виконавця віри Ісуса, Який, замість радости, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч престолу Божого” (Євр. 12:1,2).

Христос – ідеал досконалості. У кращі моменти життя, коли нас відвідує натхнення почати жити для добра, усіх любити і всім робити добро, нам не знайти вищого прикладу для наслідування, ніж Господь Ісус Христос. Праведники всіх часів – пророки, апостоли, мученики, преподобні й інші подвижники віри, – сяють духовною красою в тій мірі, в якій вони уподібнювалися Христу. “Усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися“, – співається при хрещенні людини (Гал. 3:27). Як дощові краплі, що переливаються барвами веселки, відбивають сяйво сонця, так кожен віруючий християнин повинен відображати моральну красу Христа. Ми не лише можемо, але і повинні наслідувати Христа:

  • У чистій і всеосяжній любові до Бога, коли ми від щирого серця бажаємо всі свої думки, почуття, слова і вчинки направляти до слави Божої, коли ми жадаємо безперервно перебувати з Ним.
  • У повному послуху Богові, коли ми прагнемо робити те, що Бог схвалює і до чого закликає нас, і відвертатися від усього того, що Він забороняє, коли ми готові заради вірності Богові постраждати і зазнати будь-які позбавлення.
  • У моральній чистоті і бездоганності, коли ми живемо покірливо, чесно і цнотливо, прагнемо зростати духом і багатіти добрими справами.
  • У співчутті до людей, коли їх скорботу і труднощі ми сприймаємо як власні і готові допомогти всякому, хто має потребу, навіть на збиток власному благополуччю.
  • Коли ми любимо всіх – не лише близьких нам людей і доброзичливців, але і своїх ворогів, коли лагідно переносимо образи і прощаємо так, як простив нас Господь Ісус Христос.

Людині недуховній і прив’язаній до земного ці чесноти здаються непосильно важкими. Проте, якщо вникнути, трудність полягає не в природі чеснот, а в нашій зіпсованості. Дійсно, ангели на Небі живуть доброчесно і виконують усі заповіді Божі абсолютно природно, без показного подвигу, і, головне, роблять це з радістю. Якби ми були безгрішними і чистими, якими Бог нас створив, то і нам було б легко і приємно доброчесно жити. Але гріх порушив у нас гармонію між душею і тілом. Тіло, уражене проказою гріха, узяло владу над душею і стало головувати над нею своїми безладними і вередливими побажаннями. Виникла необхідність приборкати тіло і поставити його на підлегле місце стосовно душі. Але це легко тільки на словах. Фактично ж людство виявилося в рабстві гріха і диявола. Знадобилося пришестя на землю Сина Божого і прийняття Ним нашої природи, щоб допомогти нам звільнитися від свого зла і відновити в собі образ Божий.

Господь Ісус Христос Сам пройшов шляхом людських знегод, усі труднощі доброчесного життя в умовах егоїстичного, грішного й іноді богоборчого суспільства. Він зробив це для того, щоб показати нам шлях до духовного оновлення. Своєю благодаттю Він допомагає нам на кожному кроці, Він зміцнює і надихає нас, Він знімає з нас тяжкість гріхів, але при всьому цьому нам не уникнути подвигу, бо перешкоди до духовного оновлення містяться всередині нас. Ми – головна перешкода до свого спасіння!

Але не потрібно зневірятися і опускати руки. Усі праведники, більшою чи меншою мірою, спочатку страждали різними недоліками, піддавалися внутрішнім і зовнішнім спокусам, іноді знемагали і падали, потім вставали і знову каялися. І чудово, як з Божою допомогою вони досягали великої духовної висоти, набиралися мудрості і досвідченості, так що потім могли допомагати тим, які за ними йшли шляхом духовного оновлення. І Сам Бог свідчив про правильність їх шляху тим, що наділяв їх даром здійснювати чудеса і передбачати майбутнє. Серед цих незліченних праведників були люди із найрізноманітніших життєвих умов і соціального рівня – були вбогі та багаті, простаки та вчені, раби та царі. Але при всій зовнішній відмінності всіх їх об’єднує щось спільне, а саме християнський подвиг. Усі вони йшли вузьким шляхом, прокладеним Христом, усі вони добровільно позбавляли себе різних вигод і задоволень, що надаються життям, усі вони “плоть свою розп’яли з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24).

Візьмемо для прикладу апостола Павла. Його автобіографічні спогади, що розсипані в різних його посланнях, дають можливість зрозуміти ті рушійні мотиви, якими він керувався у своєму особистому житті. По-перше, сама по собі місія поширення Євангелія, покладена на нього Богом, вимагала від нього величезної напруги і повної самовідданості. Здавалося б, ніякі додаткові, інші подвиги йому не потрібні. Проте апостол постійно обтяжує себе постами і цілонічною молитвою. За його власними словами, він часто перебуває “в труді й у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі” (2Кор.11:27). Щоб підтримувати в собі духовне горіння, він постійно “тренував” себе духовними подвигами, дивлячись на своє життя, як на змагання на олімпійських іграх. “Хіба не знаєте, – писав він до коринфян, – що ті, які біжать на змаганні, біжать усі, але один приймає почесті? Так біжіть, щоб досягти. Усі подвижники утримуються від усього: ті для одержання вінця тлінного, а ми – нетлінного. І тому я біжу не так, як на непевне, б’юся не так, щоб тільки бити повітря; але приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним” (1Кор. 9:24-27).

Очевидно, він чинив так тому, що вважав себе тим, хто ще не досяг потрібної міри духовної досконалості: “Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Ісус. Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тільки, забуваючи те, що позаду, я пориваюсь вперед. Прагну до мети, до почести вишнього покликання Божого в Христі Ісусі, отже, хто з вас довершений, так повинен думати; якщо ж ви про щось інакше думаєте, то і це Бог вам відкриє. Втім, чого ми досягли, так і повинні думати і за тим правилом жити. Наслідуйте, браття, мене і дивіться на тих, що діють за образом, який маєте в нас” (Флп. 3:12-17).

Поза сумнівом, що апостол Павло краще розумів Християнство, ніж ті, хто стверджує, що люди рятуються тільки вірою. І якщо він добровільно поневолив і виснажував себе, через те, що вважав це за необхідне для духовного зростання. Коли він писав християнам: “Отже, благаю вас, браття: милосердям Божим, представте ваші тіла в жертву живу, святу, благоугодну Богові, для розумного служіння вашого” (Рим. 12:1), він закликав їх наслідувати той спосіб життя, який сам наслідував (Флп. 3:17; 2Сол. 3:7; Євр. 13:7).

Отже, якби ми були абсолютно безгрішними, вільними від пристрастей і недоступними спокусам, якби ми були цілком духовно міцними і повними любові до Бога і до ближніх, словом, якби ми були духовно-досконалими, то, очевидно, подвиги були б для нас зайвими, як вони зайві для ангелів і святих, які досягли Царства Небесного. У цьому ж пошкодженому стані – це лише мета, яку потрібно досягти з Божою допомогою, але і при особистому зусиллі.

Апостол Петро так підсумовує зміст християнського життя: “Отже, як Христос постраждав за нас тілом, так і ви озбройтеся тією самою думкою; бо хто страждає тілом, перестає грішити, щоб останній час життя в тілі жити вже не за людськими похотями, а за волею Божою” (1Пет. 4:1,2). Тут подолання гріха поставлене в пряму залежність від добровільного розп’яття плоті з її пристрастями і похіттю (Гал. 5:24).

По суті все зводиться до дуже елементарної істини, що внаслідок гріховного пошкодження душа і тіло людини перебувають у конфлікті: коли тіло пересичується, тоді духовні сили людини притупляються і слабнуть, і, навпаки, коли людина добровільною стриманістю послабляє тіло, тоді її духовні сили прокидаються і починають розквітати. Кращі мислителі спрадавна встановили, що всяке духовне зусилля, всяке добровільне позбавлення, всяка відмова, жертва – негайно розмінюються на духовні багатства всередині нас; чим більше ми втрачаємо, тим більше набуваємо.

От чому головною темою Священного Писання є спонукання до подвигу. Саме життя християнина уподібнюється несенню хреста вслід за Христом: “Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене” (Мф. 10:38). На питання учнів, чи багато хто врятується, Господь відповів: “Намагайтеся увійти через вузькі ворота, бо, кажу вам, багато буде таких, які намагатимуться увійти, і не зможуть” (Лк. 13:24). “Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф 11:12). “Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф 6:33). І це не лише в певні моменти життя, але має стати способом життя: “Нехай будуть стегна ваші підперезані і світильники засвічені” (Лук. 12:35). “У старанності не лінуйтесь, духом палайте; Господеві служіть” (Рим. 12:11).

Проте, кажучи про необхідність подвигу, потрібно пам’ятати, що в Християнстві важливе не одухотворення само по собі, а уподібнення Христу. Духовність може бути тупою, злою і похмурою, якої є “духовність” демонів. Індуїзм, з його вправами йоги, теж розвиває “духовність” і певні здібності душі – але результат тут протилежний до того, який потрібен для спасіння.

Християнство є релігією радості. Дратівливість, суворість, похмурість – суперечать християнському розумінню подвигу. Сама Христова проповідь почалася закликом людей до Царства вічного щастя: “Блаженні убогі духом… блаженні ті, що плачуть… блаженні лагідні…“. (Мф. 5 розділ). Найбільші аскети завжди відображували в собі світлий і радісний настрій. Усі справжні подвижники були строгими до себе, поблажливими і ласкавими до інших.

<< Подвижництво – хто придумав його?

Висока мета >>

Автор: єпископ Олександр (Мілеант)