Проповідь священика Сергія Ганьковського в П’яту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Як відомо, невіруючих людей немає. Якщо вже навіть «біси вірують і тремтять» (Як. 2:19) то що ж казати про людей! Але так само, як і обійняті трепетом біси, що бояться останнього Суду, люди, тремтячи від страху, намагаються запевнити себе і оточення, що цей самий Суд – просто плід хворої уяви або гарячкового марення вмираючого мозку. Здригаючись від жаху перед реальністю вічного життя, вони женуть від себе «пам’ять смертну», утішаючи свою розтривожену душу надією на жадане небуття. І варто тільки комусь з християн засумніватися в цій милостивій ілюзії, гуманіст, що страшиться смерті, негайно заволає: «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас» (Мф. 8:29).

Погодьтеся, це і справді мука – чекати неминучої розплати. І в цьому страху перед майбутнім Судом ми, християни, солідарні навіть з тими, хто силкується запевнити себе і оточення, що Бога немає. Адже ми теж боїмося Суду, але наш страх відрізняється від їх страху тим, що наш страх розчинений надією, а їх страх – невтішний і тому невідбутний. Ми всякий день співаємо за богослужінням: «Служіть Господу зі страхом і радійте Йому з трепетом» (Пс. 2:11), а для них «радіти з трепетом» – така ж небувальщина, як, скажімо, гарячий лід. Вони знають про Бога, але знання їх – усічене, бо для них, як і для бісів з сьогоднішнього Євангелія, Бог – мучитель. Вони гадають, що Він тільки і може, що мучити їх, а тому і гніваються, тому і волають: «Ще не час!» Вони готові на погибель у пучині морській, вони думають, що самогубство врятує їх від тяжкого суду сумління, і тому просять послати їх у стадо свиняче (Мф. 8:32).

Але куди можна сховатися від Всевидющого Ока? В яку морську безодню? В які пекельні безодні? Немає після Воскресіння Христового місця у Всесвіті, де можна було б сховатися від Світла, «що освітлює кожну людину» (Ін. 1:9), а після зішестя Христового в пекло, Господь освітив і цю останню безодню сяйвом Вічного Життя.

Невірству здається, що можна, подібно до страуса, заховати голову в пісок, потонути в морі, вигнати Христа від меж своїх, – і усе для того, щоб викинути зі своєї душі болючу скалку сумління, щоб не «служити Господу зі страхом», тому що, бачте, не настав ще час, не продзвонив ще будильник. Але яке ж воно тоді невірство, якщо вигадує хвилини? Невірство має жити безтурботно і легко: «Будемо їсти й пити, бо завтра помремо!» (1Кор. 15:32), а тут – такі здригання, такі крики, таке пристрасне бажання позбутися докорів сумління. Ви тільки подумайте, «ось усе місто вийшло назустріч Ісусові; і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов від їхнього краю» (Мф. 8:34). Усе місто вийшло, ніхто не полінувався!

Це, звичайно, не невірство. Це – віра! Але саме та віра бісів, про яку писав апостол Яків. Біси вірують і тремтять трепетом, якщо можна так виразитися стосовно них, тваринних, нездоланних, лютих. Від такого трепету, від такого тваринного жаху не лише в безодню морську кинешся, але і в усі тяжкі! Така віра нічого, окрім смертоносного відчаю, породити не може. І такій ось вірі хочуть навчити нас пропащі духи. Це вони вселяють нам, що Бог невблаганний. Це вони обмовляють Творця і Вседержителя світу, нашіптуючи усім слухачам їх солодко-моторошні байки про те, що Господь прийшов на землю для того, щоб «передчасно мучити нас» (Мф. 8:29). Адже ми віримо! Віримо їм, цим «поріддям єхидновим» (див. Мф. 3:7), замість того щоб вірити хоч би свідкам, готовим знову і знову із сторінок Євангелія розповідати нам тому, «що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя» (1Ін. 1:1).

Біси чекали мук і тому потонули в морі. Жителі країни Гергесинської, побачивши свинячу катастрофу, чекали нових бід від Того, Хто прийшов до них з милосердям і любов’ю, і тому вигнали Ісуса. Дійсно невірство «не відає, що чинить» (див. Лк. 23:34)! Дійсно треба мати перевернуті мізки, щоб відштовхувати руку, що рятує з безодні!

Згадуючи сьогодні давню історію, що сталася на східному березі моря Галилейського, подумаємо про те, з якою вірою, з якою надією, з яким страхом чекаємо Спасителя ми, учні Христові останніх часів? Чи не забули ми ненароком, що «Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати» (Лк. 9:56)? Чи не переплутали ми страх Божий з тваринним жахом? Чи не забули ми, що «надія не посоромить» (Рим. 5:5) і що віра народжує радість, а невірство множить тугу. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 5 неділя після П’ятидесятниці