«Буйність юності була відігнана від сердець їх»

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Десяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Так зійшлося цього року, що коли ми за звичаєм старанно молимося про початок вчення наших дітей, від щирого серця бажаючи їм рясної допомоги Божої у важкій справі досягнення основ людського знання; коли, як щойно було і сьогодні, під час молебну на великій єктенії ми просимо Спасителя «щоб насаджений був у серця їхні початок премудрості – острах Божественний, – і ним буйність юності була відігнана від сердець їх, щоб ухилялися вони від зла і чинили добро», – у цей самий день Свята Церква під час служіння Божественної літургії пропонує нам євангельське читання про зцілення отрока, що біснується.

І кожному з нас, подібно до нещасного батька одержимого бісом хлопчика, хочеться сказати сьогодні: «Господи, помилуй дітей наших, бо вже не лише в новий місяць, але і серед білого дня вони «біснуються і тяжко страждають» від своєї похоті і від пристрастей, що їх терзають!» Що ж робити нам, мученим страхом за дітей наших, щоб «буйність юності була відігнана від сердець їх»? Що робити нам, щоб допомогти їм хоч би дожити до зрілого віку, коли в них з’явиться хоч якась обережність, хоч якийсь досвід, хоч якийсь страх гріха? Той самий страх гріха, який не дозволяє нам, забувши сором, стрімголов кидатися у вогонь і воду.

Біблія – книга про Бога, про світ і про людину – насправді містить у собі усю повноту відповідей на питання нашого буття. Одна біда – відшукати ці відповіді і правильно зрозуміти їх можливо тільки узгодившись з досвідом Церкви, з її Священним Переказом, тобто тільки тоді, коли, якщо скористатись сучасним слово, твоє дихання синхронізоване з диханням Духа Святого, бо, як глибоко і дотепно помітив один сучасний богослов, Біблія – це книга для службового користування, і не всякий, хто читає – зрозуміє, але лише той, для кого Бог – Отець, а Церква – мати.

Найлегше на усі трагічні питання, на усі страхи і нерозуміння давати теоретичні поради, що виникають з того, що ми з вами читати уміємо. Ось і вичитали, що «цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17:21)! Молитвою кому рятуватиметься отрок, захоплений солодкістю і новизною життя? Тому, у Кого він не вірить? І заради чого підліток стане утримуватися від задоволення, від насолоди, від того, що самі вони називають «кайфом»? Заради чого він стане свідомо постити? А ми з вами, дорослі, намагаємося і не ставити собі подібних питань, а замість цього починаємо зі своїми дітьми якусь дивну гру у віру і в Церкву.

Тоді як у наших сім’ях начисто відсутній православний побут, тобто щоденна молитва батьків, і не напоказ дітям, а – майже таємно, для себе; коли Євангеліє якщо і читається, то поспіхом, а не за спільним столом, залишивши усі важливі домашні справи; коли для самих батьків церковна молитва в храмі зовсім не правило, а виключення з правила, – адже діти на руках, коли ж у церкві молитися!.. – так от у той же самий час ми ретельним чином водимо ручкою немовляти, що ще і ложку тримати не уміє, водимо, старанно зображуючи на ньому хресне знамення, тобто знак того, що він, наш малюк, готів співрозп’ятися Христу; чи старанно ставимо його на коліна, коли священик виходить з Чашею на амвон; і ще хтось нам сказав, що дитину треба як можна частіше причащати, і ми абсолютно щиро вважаємо, що саме Святі Христові Тайни виконають наше батьківське завдання за нас. Тобто усі наші виховні зусилля спрямовані на тренування жесту, а не на виховання душі!

Якби це було не так, тоді хіба посміли б православні батьки, тільки-тільки причастивши своїх чад, спокійнісінько спостерігати за витівками і метушнею дітей на церковному дворі, балакаючи один з одним про денні справи. Чому б відразу додому не піти, зберігши і у власній душі і в дитячій пам’яті тишу і благоговіння святої хвилини? Не можна! Бо має відбутися ще один «жест» – потрібно дітей до хреста підвести! І неважливо, що дитина не розуміє ні сенсу, ні значення цієї дії, неважливо, що і самі ми, які не молилися за літургією, як би і права не маємо на це підсумовуюче «Амінь». Головне – форму дотримати! Так діти наші ще до того, як навчаться говорити, засвоюють, що найважливіше – не бути, а виглядати. І зрозуміло, що до років 10-12 мало хто з тих, хто причащається в дитинстві, залишається в Церкві. Дар, отриманий у ніжному віці, сам собою не виросте, його слід підживлювати, ростити і множити, і не час від часу, а щодня і щогодини, подібно до того як примножив дані йому таланти «добрий і вірний раб» (див. Мф. 25:21), вірний у малому, але поставлений над багато чим.

«О роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?» (Мф. 17:17) – ці слова Христові звернені не лише до апостолів, що розгубилися, які так і не змогли зцілити отрока, але і до кожного з нас. Щоб діти наші не біснувалися, нам треба зробити те, про що пише в сьогоднішньому посланні апостол Павло: «Тому благаю вас: ставайте подібні мені, як я Христу» (1Кор. 4:16). І наслідувати нашого Спасителя вимагається від нас тільки в одному: як Він пожертвував Собою «заради нас, людей, задля нашого спасіння», як Він «принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік» (Флп. 2:7.), так і ми повинні зглянутися до наших дітей і зайнятися ними, жертвуючи для них своїм спокоєм і свободою, відпочинком і важливими дорослими справами. Нашим постом і нашою молитвою здійснюється спасіння наших дітей. Якщо ж ми сподіваємося, що тільки одним фактом приведення їх у храм Божий, щоб вони причастилися перед початком навчального року, ми виконуємо своє батьківське завдання, тоді не чекатимемо добрих плодів цього ледачого сіяння, тоді не сподіватимемося, що нам дійсно вдасться, щоб «буйність юності була відігнана від сердець їх». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці