Свята сповідь як каяття

Про п’ять умов доброї сповіді, а також про те чим відрізняється природний жаль від надприродного, розповідає о. Зиновій Павлиш . . . .

Слово «каяття» – означає жаліти про свої погані вчинки і розуміти їх як погані. Аби отримати прощення гріхів, треба збудити в душі правдиве і щире каяття, тобто, пізнавши свою гріховність, забажати визнати її перед Божим слугою, щиро жаліти за всі вчинені гріхи та міцно постановити виправитися. Таке внутрішнє каяття і є виявом нашої волі, нашого бажання змінити своє життя. Щире каяття є чеснотою в сповненні заповідей: «Покайтеся, наблизилось бо Царство Небесне» (Мф. 3:2).

Приготування до сповіді

Аби гідно підготуватися до сповіді, потрібно щиро помолитися до Святого Духа («Царю Небесний…») та попросити в Нього ласку добре посповідатися. Можна також промовити таку молитву:

Безконечно милосердний Господи, Ісусе Христе, Спасителю мій, я щиро каюся з усіх своїх гріхів, якими тяжко образив Тебе. Ти не хочеш смерті грішника, але бажаєш, аби він навернувся і жив. Тому покірно благаю Тебе, подай мені, Господи, Свою благодать та просвіти мій розум, аби я пізнав і щиро визнав усі свої гріхи. Розбуди в моєму серці правдивий та щирий жаль за мої гріхи. Укріпи мою немічну волю, щоб я все своє життя міг виконувати тільки Твою святу волю. Обіцяю Тебе єдиного любити і Тобі єдиному служити. Так мені, Боже, поможи, у Тройці Святій єдиний, і всі святі. Амінь.

Потім необхідно сумлінно виконати п’ять умов доброї сповіді.

  1. Іспит совісті.
  2. Жаль за гріхи.
  3. Постанова виправитися.
  4. Визнання гріхів.
  5. Покута.

1) Іспит совісті

Першою умовою достойної сповіді є не що інше, як усвідомлення – пізнати самого себе. Совість, яку Господь вклав у нашу безсмертну душу, дає нам можливість застановитися над нашим життям та нашими гріхами, якими ми образили Бога.

Аби найкраще зробити іспит совісті, потрібно усамітнитись і проаналізувати своє життя та свої вчинки, оцінюючи їх за Десятьма Божими заповідями, а також гріхами з катехизму.

Переходячи поступово всі заповіді та гріхи і прислухаючись до голосу сумління, запитуймо себе, чи не згрішили ми ділом, словом, поглядом, думкою. Такий щирий іспит сумління й усвідомлення своєї немочі є підставою та гарантом доброї сповіді.

2) Жаль за гріхи

Другою умовою доброї сповіді є щирий жаль. Без нього неможливо отримати відпущення гріхів. Коли ми зробили іспит совісті та усвідомили, як тяжко образили свого Бога, тоді й повинен зродитись у нашому серці щирий жаль. Це має бути жаль блудного сина, який, пізнавши гріховність свого життя, вирішив повернутися до Батька. Саме це й було початком його виправлення й навернення. Як вода є необхідною у святому таїнстві Хрещення, так само необхідним є щирий жаль у святому таїнстві Покаяння. Жаль – це внутрішній акт волі людини, він одночасно виявляє відразу і ненависть до вчинених гріхів.

Катехизм каже: «Жаль за гріхи – це біль душі й відраза до скоєного гріха, з постановою вже більше в майбутньому не грішити». Правдивий жаль і постанова виправитися передбачає й бажання визнати гріхи.

* *

Дві жіночки повертаючись додому із Церкви після Святої Літургії, на якій приступили до сповіді, розмовляють між собою. Одна говорить:

– Ви знаєте, я відчуваю таке велике полегшення та радість, що неначе щось тяжке звалилося з моєї душі. Мені так легко, вільно та радісно!

– А я нічого не відчуваю, – відповіла інша.

– А як ви сповідалися? – запитала перша.

– Звичайно, як всі. Розповіла свої гріхи. Священик наклав покуту і дав розрішення.

– А я цього разу насправді відчула тяжкий сором за свої гріхи, мені було так гірко і боляче, що зі сльозами на очах я розповіла все. Священик вислухав, потішив, дав науку, потім дав покуту та розрішення, і я насправді відчула, що з моїми сльозами вийшла вся моя біда, – відповіла перша жінка.

Як ви думаєте, чому такі різні наслідки сповіді? Правдоподібно, що перша жінка, сумлінно і щиро зробила іспит совісті, чітко усвідомила свою неміч та гріховність і приступила до сповіді зі щирим жалем, а друга, ймовірно, відбувала «повинність».

Є два види внутрішнього жалю: надприродний і природний.

Природний жаль – це, коли ми жаліємо, що через гріхи зазнали якихось особистих втрат (втратили здоров’я, майно, друзів, злагоду в сім’ї і т. ін.). Такого жалю не досить для відпущення гріхів.

Надприродний жаль – це жаль за гріхи з надприродних причин, а ними є Бог, небо і пекло. Якщо хтось щиро жаліє за гріхи, бо тяжко образив Бога як найвище Добро, як свого Небесного Отця і тим самим заслужив на вічний вогонь у пеклі, то така людина збудила в собі надприродний жаль. Її до цього спонукала безконечна досконалість Бога, Його святість, доброта, любов та милосердя, Христові страсті та смерть, страх втратити Небо, боязнь вічної кари в пеклі, а також відраза до гріха.

Бог з безмежної любові до нас сотворив цей світ. Те, чим ми є, і все, що ми маємо, – це Його дарунок. Щоби вказати нам дорогу до Царства Небесного та зробити нас Своїми дітьми, Він послав у світ Свого єдинородного Сина, Який зазнав хресної смерті з любові до нас. І саме ця любов і милосердя Бога повинні спонукати нас до надприродного жалю за свої гріхи.

Надприродний жаль є досконалий і недосконалий.

Досконалий жаль – це жаль, мотивований винятково щирою любов’ю до всемогутнього Бога, а не страхом перед Божою справедливістю. Аби осягнути досконалий жаль, потрібно усвідомити, що своїми тяжкими гріхами ми заслужили на вічне прокляття, однак віруємо у велике Боже милосердя і любов та надіємося на Його помилування, бо Він сказав: «Скажи їм: живу Я, – говорить Господь Бог: не хочу смерти грішника, але щоб грішник навернувся від путі свого і живий був» (Єз. 33:11). Людина, яка збудила в собі досконалий жаль зі щирим бажанням посповідатися і яка не має можливості посповідатися (відсутність священика), а особливо в небезпеці смерті, силою цього жалю отримує прощення своїх гріхів. Тому досконалий жаль називають останнім засобом спасіння душі.

Недосконалий жаль – це жаль, який мотивований тільки страхом. Ми жаліємо не через те, що тяжко образили Бога, а через те, що боїмося вічного засудження. Цей страх походить з усвідомлення того, що через тяжкий гріх ми втратили Небо, – з усвідомлення, що нам загрожує кара в пеклі, яка триватиме вічно. Коли ми маємо недосконалий жаль, то отримати відпущення гріхів можна тільки на сповіді. Правдивий і щирий жаль завжди поєднується з відразою до вчинених гріхів і з кріпкою постановою виправитися. Такий жаль навернув багатьох найбільших грішників з болота гріха і зробив їх Божими угодниками (Августин, Марія Єгипетська та ін.).

<< Святе таїнство покаяння

Постанова виправитися >>

Зміст