Проповідь священика Сергія Ганьковського в Одинадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Кожен з нас ще з шкільних років пам’ятає, як легко стає на душі, коли ненароком, простим везінням, раптом складається важкий іспит, який мечем висів над нещасною головою школяра. Кожному ще з дитинства запам’яталося, як легко і чисто стає на серці, коли дорослі неочікувано прощають провину, яка здавалася не прощається: мали б висікти, а ось – чи то не помітили, чи то не захотіли помітити. Надія на незаслужене прощення супроводжує нас усе життя, і навряд чи знайдеться людина, яка готова добровільно і свідомо відмовитися від прощення, готова прямо і рішуче заявити Богові: «Віддай мені, Господи, за справами моїми, суди мене за справедливим Законом Твоїм!» Швидше вже ми, услід за Псаломщиком, готові закричати Тому, Кого Церква називає Непідкупним Суддею: «Відверни лице Твоє від гріхів моїх» (Пс. 50:11). Не дивися, Господи на гріхи мої, це я так, ненавмисно!

Тобто ми, звичайно ж, всі як один за справедливість, за точний і вірний суд, за непідкупних і невблаганних суддів, тільки от – для інших, для усіх інших, для винуватих, одним словом, а коли справа стосується нас самих, тоді – вже краще б застосовувався принцип не справедливості, а милосердя. І нічого в цьому дивного немає. Початок, та і зміст, будь-якої молитви: Господи, помилуй!.. «Помилуй», а не «покарай».

Коли «волевиявленням Духа Святого» апостоли зібралися на свій перший Собор для того, щоб домовитися про правила, якими повинні керуватися новонавернені з язичників християни, вони сформулювали принцип, що мусить замінити усі численні і детальні приписи Закону Мойсеєвого, і заповідали неофітам: «Не робити іншим того, чого собі не бажаєте» (Діян. 15:29). Господи, чого ж простіше! Проте чи часто ми, хто регулярно звертається до Бога з одним-єдиним проханням: «Помилуй!», чи часто ми насправді готові помилувати своїх боржників?

Звичайно, коли мислиш про самого себе як про істоту бездоганну, коли готовий, гучно стукаючи кулаком у груди, стверджувати знову і знову, що ніколи і нікому жодного зла не робив, тоді пробачити чужу підлість неймовірно важко. Та що там – просто неможливо! Для того, щоб зупинити і приборкати свій «праведний» гнів, треба пережити не менше потрясіння, ніж те, яке спіткало праведного фарисея Савла на шляху в Дамаск, коли він, «дихаючи погрозами та вбивством на учеників Господа» (Діян. 9:1), готовий був віддати ганебній і тяжкій смерті всякого, хто, на його думку, порушував заповіді Закону. І ось треба було, щоб дивовижним чином «враз осяяло його світло з неба» (Діян. 9:3), щоб голос Божий зупинив його посеред азартного і лютого переслідування «боржників». І шукач справедливості, що зупинився серед пустелі, із злісного гонителя перетворився на «обраний сосуд, щоб пронести ім’я Моє перед народами‚ і царями, і синами Ізраїлевими» (Діян. 9:15). Бо ім’я Боже не лише Справедливість, але і Милосердя! Швидше навіть так: Справедливість у тій же мірі, в якій і Милосердя.

Проте не забудемо, що Правда Божа влаштувала цей світ таким чином, що милість і прощення подаються тим, хто на власному досвіді знає, що таке милість, і тим, хто дійсно хоче прощення: «Бо немилостивий суд тому, хто не творив милости; милість же підноситься над судом» (Як. 2:13). Тобто, щоб отримати прощення, треба про нього попросити, і щоб бути помилуваним, треба засудити самого себе судом справедливим. Так, як це зробив блудний син, коли, не чекаючи грізного і безпристрасного суду свого батька, сам собі вимовив суворий вирок: «Батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх» (Лк. 15:18,19). Хто ж засудив себе чи зможе судити інших? Хіба тільки здолає його біс остаточного і безнадійного відчаю, хіба тільки впаде він у холодний і байдужий смуток при ясному баченні усіх своїх огидних гріхів. Та і тоді, як здається, не до суду йому буде, бо відчай, позбавлення надії не що інше, як прижиттєва смерть. Кого вже тут судити, коли сам процес життя здається безглуздо тяжким!

Так от, щоб ми не впали в цей стан клінічної смерті душі, Спаситель наш прямо і недвозначно каже нам про те, що наш гігантський, неоплатний обов’язок Богові – прощення. Він вказує нам на те, що «Господар змилосердився над рабом тим, простив його і борг відпустив йому» (Мф. 18:27). А коли б не так, хіба продовжилося б життя будь-кого з нас хоч на мить, хіба не сталося б з будь-ким з нас дуже давно те, про що прямо написано в сьогоднішньому Євангелії: «І, розгнівавшись, господар віддав його мучителям, доки не віддасть йому всього боргу» (Мф. 18:34)?

Бог простив нас. Простимо і ми усіх, хто нам винен. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 11 неділя після П’ятидесятниці