Проповідь священика Сергія Ганьковського в Тринадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Років двісті п’ятдесят тому один француз, лютий богохульник і насмішник, написав одну повість, закінчивши її фразою, яка пізніше стала гаслом його численних послідовників: «Потрібно ростити свій сад!» І дійсно, що нам, власне, потрібно? Якщо, скажімо, кожен роститиме свій сад, будуватиме свій будинок, роститиме своїх дітей, писатиме свої вірші, захищатиме свою вітчизну – чого ж краще! Кожен зайнятий тільки своєю справою, а в результаті – добре усім: сади цвітуть, будинки ростуть, діти доглянуті… Золоте століття, помирати не треба!

Біда тільки в тому, що помирати все одно доведеться, а раз так, то абсолютно незрозуміло, навіщо усі ці старання зі старанного обробітку саду: туди ми його із собою не візьмемо! Спроба виправдати свої зусилля благом наступних поколінь теж неспроможна, бо і діти наші, і онуки, проживши на цій землі відпущені «сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ» (Пс. 89:10), нічого з того, що ми їм залишили, із собою у вічність теж не візьмуть. Отже наскільки б старанно, наскільки б ревно ми не ростили наш сад, все-таки з-за усіх наших агрономічних турбот неминуче виглядатиме фатальне питання: навіщо? Навіщо ми ростимо сади, навіщо зводимо будинки, навіщо виховуємо дітей?

Якщо ми самі придумали для себе таку гру, тоді вона явно безглузда, бо давно відомо: усе, що було побудовано людиною, – зруйнується. Наша діяльність має сенс і виправдана тільки в тому випадку, якщо вона є виконанням Божого доручення. Чому, наприклад, людина одружується і народжує дітей? Бо їй цього хочеться? Ні, вона робить це тому, що Бог їй заповідав так чинити. Іншими словами, людина не вільна в цьому виборі, вона не свої «репродуктивні права» реалізує, а виконує веління Божі; не сама прийняла таке рішення, а Бог велів їй: «Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, і володійте нею» (Бут. 1:28). І на роботу людина ходить не тому, що вона їй цікава, і не тому, що вона приносить дохід, а тому що Бог одного разу прирік її, людину, на такий ось спосіб існування, коли сказав їй: «У поті лиця твого будеш їсти хліб» (Бут. 3:19). Ми, звичайно, зі свого боку, так вже нас виховали колись, гадаємо, що наша діяльність – результат нашого вільного вибору, особистих зусиль, і Бог тут ні до чого.

Так само думав і оскаженілий богоборець-француз, із згадки про якого ми почали сьогоднішні міркування. Так само думали і виноградарі з притчі Христової, яким ці міркування і присвячені.

Адже виноградарі теж бажали «ростити свій сад», вони давно звиклися з думкою, що виноградник належить їм, бо хто на землі працює, того і земля! Бачте, не послідовники радикальних соціальних утопій придумали таке правило через дев’ятнадцять віків після Різдва Христового, а ще задовго до них ті, кого призвав до себе «господар дому, який посадив виноградник і обніс його огорожею, викопав у ньому виностік, збудував башту і, віддавши його виноградарям, від’їхав» (Мф. 21:33). Це ще вони в ті нечувано далекі часи замріяли про «соціальну справедливість»! Вони хотіли справедливості, як вони її розуміли. Вони начисто забули, що земля і виноградник, і усе, що в ньому, належить не їм, не керівникові, не податковим інспекторам, а лише одному Богові. Вони забули, що «Господня земля» і усе, що «наповнює її» (Пс. 23:1).

Таке забуття реалій нашого життя завжди призводить до катастрофи. Виноградник без хазяїна, будинок без хазяїна, країна без хазяїна не встоять, розваляться. І якщо моральні норми і закони співжиття встановлюватимуться як кому заманеться – почнеться хаос і розпад: «Ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його» (Мф. 21:38). Уб’ємо – бо нам це зараз вигідно і зручно! Ось, здається, абсолютно прозора ситуація, і здоровим глуздом, і євангельським авторитетом освячена: виноградник належить Богові, а людина в ньому – працівник, раб Божий. Проте запитай я зараз будь-кого: «Хіба не справедливо, щоб земля належала тому, хто її обробляє?» – і що відповість він у сокровенній глибині свого серця? Передбачити неважко.

Схоже, що історія нас нічому не учить. Схоже, що ми ніяк не можемо звикнути до думки, що жити потрібно не за власним свавіллям, а за благим задумом Божим про нас грішних. От, візьмемо наших дітей. Інші люди вчать їх читати і писати, ділити і віднімати, вдивлятися у світ Божий, щоб розгледіти в ньому Гармонію і Красу Творіння. Але в жодній школі, у жодному виші не зможуть навчити наших дітей вірі і надії, упокорюванню і любові, лагідності і благоговінню. Таких предметів, таких підручників немає і бути не може. Усьому цьому можуть і повинні навчити своїх чад тати з мамами. Саме вони і ніхто інші, бо це саме батьку і матері дано таке доручення нашим Господом. Це вони, а не сторонні вихователі дадуть відповідь на Страшному Суді Господньому за те, які правила використовуватимуть у своєму майбутньому житті їхні чада: правила виноградарів або заповіді Христові. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 13 неділя після П’ятидесятниці