Прийом двадцять дев’ятий

Про причини-виправдання, якими послуговуються люди, щоб не йти до храму, Служби Божої, розповідає священик Миколай Булгаков . . . .

Прийом двадцять дев’ятий: “Головне – бути хорошою людиною і робити добрі справи”

Якщо б це було так просто – бути хорошою людиною…

Усі як один хочуть бути хорошими людьми, усі намагаються бути щасливими і приносити щастя іншим, ніхто не планує бути нещасним. А що відбувається в житті, ми бачимо.

Чому?

Бо люди хочуть бути щасливими, але по-своєму. Їм навіть здається, що щастя в тому і полягає, щоб виконувалися всі наші бажання.

І тому щастя стає недосяжним. А сліз, горя – море.

Наш головний ворог – гординя. Вона нам найбільше заважає бути хорошими людьми: люблячими, добрими, скромними, уважними, чуйними, віруючими… Це вона нам і каже: “Ти сам, без Бога, без Церкви можеш бути хорошою людиною. І добрі справи ти ж робиш. Та ти вже кращий за багатьох – навіть, можливо, тих, що ходять до церкви”.

Не приведи Господи повірити в цю диявольську брехню.

Зовнішньо добрі справи, які ми робимо без Бога, – уже не добрі, бо ми приписуємо їх собі, підживлюючи цим нашу гординю.

Преподобний Серафим Саровський говорив, що лише ті добрі справи приносять користь, які ми робимо заради Христа.

Господь сказав нам, як жити. Як жити в любові. Як боротися з тим, що приносить усім нам стільки горя, чим ми всі один одного ранимо – з гріхом, з нашими пристрастями. Він створив Свою Церкву, де нам дається для цього сила благодатна. Відкрив нам, що невидимий ворог, який підштовхує нас на всякий гріх, на всяке зло, перемагається лише молитвою і постом. Але ми не слухаємо Бога, а слухаємо свого ворога, який усіма силами старається вибити з наших рук саме цю непереможну зброю – молитву і піст. І ми стаємо перед ним обеззброєні. А далі з нами можна робити все, що завгодно.

Святі отці кажуть, що в кожному гріху диявол бере участь. Тому з кожним із нас постійно відбувається те, чого ніхто з нас не хоче.

Хіба п’яниця хоче бути горем для сім’ї? Для самого себе? Чи наркоман? Але він сам із собою нічого зробити не може. Не лише із собою, але й зі страшною невидимою силою, яка його заманює в ці пастки.

Хіба той, хто вибирає з цілого світу собі подругу життя, справляє з нею щасливе весілля, хоче стати для неї зрадником? Залишати її в сльозах, позбавити її в один момент головної опори в житті, бути причиною глибокої трагедії в її долі?

Хіба він має намір кидати своїх маленьких дітей, які потім не побачать тата, можливо, ніколи не зрозуміють, чому їхні найближчі люди – мама і тато – раптом стали один одному чужими людьми? І з мамою тепер буде жити інший дядя, а тато буде жити з чужою тьотею.

Але навіть і це все зробивши і поламавши, він може вважати, що вчинив єдиним можливим, ледь не найкращим способом. Тобто буде сам себе вважати цілком хорошою людиною (ось і мета ця без Церкви, без зусиль начебто досягнута).

Чому?

Бо в цих обставинах він, мовляв, і не міг вчинити по-іншому. Він вчинив відповідно до тих думок, які приходили йому в голову – він не дивився на дії, які він чинить. А думки були нібито дуже розумні, навіть порядні: “Я ж люблю іншу людину, сім’ю можна будувати лише на любові, любов – це головне, так і християнство вчить… Я ж хотів, я старався, я терпів – але не вийшло, ну що ж тут поробиш? Навіщо одне одного мучити? Вона сама мені говорила: “Я втомилася від твоєї нескінченної брехні, втомилася обманювати дітей, краще йди куди хочеш, я так більше не можу”. Ну, я просто виконую її прохання. Так що все вирішується за нашим спільним бажанням. Ми обоє хороші люди, але не зійшлися характерами, обоє помилилися.

Ми і не любили ніколи один одного, вона сама мені це сказала. Але життя не закінчується… Я тільки тепер дізнався, що таке справжня любов. Хіба я не маю права на свій кусочок щастя? А діти? Ну що ж, діти, їм теж мир потрібен, вони теж втомилися від наших скандалів. Вони мене зрозуміють, я їх не залишу, буду їх відвідувати, якщо вона дозволить, буду про них турбуватися – по можливості, звичайно…”

Одним словом – біда! Диявольський тріумф.

Багаторічне життя без Бога, без Церкви, без молитви, без покаяння, без боротьби з гріхом. Безвільність у думках. Життя з телевізором, Інтернетом, палінням і алкоголем, у дусі світу цього, у його уявленнях та ідеалах, серед розпусти в пресі, рекламі, одязі, літературі, музиці – усе проти сім’ї!

Світ ображається та осуджує всіх і все, хоча ніхто від цього кращим не робиться. Навпаки, лише гріхів більше. А в духовному християнському житті люди каються у своїх гріхах, моляться, смиряються перед обставинами, терплять один одного – і отримують у всіх труднощах реальну користь і для себе, і для оточуючих. І зло відступає.

Євангельський світогляд вчить у всьому звинувачувати себе, а всіх інших виправдовувати. Вважати, що в кожному інциденті є частина нашої вини. Чия частина більша – це тільки Господь знає. Наша справа – каятися у своїй долі. Тоді може повернутися мир у сім’ю.

Світський світогляд вчить себе в усьому виправдовувати, а всіх інших звинувачувати. Тоді миру не буде. При євангельському світогляді люди жаліють одне одного, допомагають один одному вийти з біди. Розуміють, що вони, поєднавшись, склали в одне-єдине не лише радощі один одного, але й прикрощі. Що в них спільний невидимий ворог, який прагне всіх розділити і передусім найближчих людей.

Євангельський світогляд вчить, що головне щастя людини – це чиста совість перед Богом і людьми. А вона буває тоді, коли зло від нас не виходить, яку би прикрість ми не терпіли від інших.

Євангельський світогляд каже: які можуть бути думки про когось ще, якщо ви Богом повінчані назавжди, якщо у вас діти?! Якими б ці думки не здавалися спочатку невинними, проте підлесливими, приємними нам – про те, наприклад, що з однією співробітницею на роботі у вас дивовижно співпадають погляди, вона тебе в усьому розуміє, співчуває твоєму нелегкому сімейному життю… Гнати потрібно ці помисли, як найлютішого ворога, який грюкає у двері та вікна вашого сімейного вогнища, готовий зруйнувати його, зірвати дах і розметати стіни, увірватися холодним вітром і позбавити всякого спокою і тепла. Гнати з порогу, не відчиняти ні двері, ні кватирки. Гнати з порогу будь-які думки проти сім’ї.

Ніяких знаків уваги, ніяких зустрічей. Ніяких “запасних варіантів”. Бігти від усього цього, як від вогню.

Не виходить – змінювати роботу, навіть, можливо, виїхати в інше місто. Втрачати в кар’єрі, у грошах – для сім’ї, для долі кожного з вас і всіх разом, для вашої вічної долі це набагато менша втрата! А головне – молитися, молитися і молитися, доки все це не відійде, з Божою допомогою, доки це все не ввійшло в серце, у душу. Бути цілковито відвертим перед своєю совістю, перед Богом.

Євангельський світогляд знає, що людина є слабкою та грішною, і їй потрібно постійно трудитися над своєю душею, щоб не потрапляти в численні пастки, які диявол розставив для кожного з нас.

Преподобний Антоній Великий говорив:

– Я побачив усі сіті диявола розпростертими поверх землі. Побачивши їх, я зітхнув і сказав: “Горе роду людському! Хто зможе звільнитися від цих сітей?” На це мені було сказано: “Смиренномудрість спасає від них, і вони не можуть навіть доторкнутися до неї”.

Смиренномудрість береже, як пильний прикордонник, територію нашого серця, нашої сім’ї.

Краще, звичайно, мати постійний благодатний захист, який забезпечують регулярне відвідування храму, щоденна домашня молитва, постійна сповідь і причастя. Але якщо ворог уже напав, залишається відбиватися від нього з Божою допомогою – до перемоги. Хреститися якомога частіше, бити поклони, смирятися. Не йти, а бігти до церкви, каятися. Відбиватися рішуче від будь-якої гордості у своєму серці, від будь-яких образ, думок, які хоч в якійсь мірі ведуть у сторону зради жінки і дітей, що б там не було – доки не звільнишся від всього цього повністю. Доки Господь не визволить. Доки не опам’ятаєшся і не скажеш собі: “Як я міг не подумати про найпростіше: а як же вона, моя обранка, мої діти? Як вони будуть жити? Що вони будуть думати? Чи не зашкодить їм це? Чи не буде це поганим прикладом на все життя? Як я міг?! Жахливо! Який же я покидьок! Як легко я можу стати зрадником – і кого?! Найближчих, найдорожчих мені людей, які лише на мене одного надіються, які від мене залежать, для яких я незамінний, які мене люблять! Та мені лише за те, що я це все вважав можливим, потрібно каятися до кінця своїх днів. Господи, прости і допоможи!”

І тут, найімовірніше, прийде інша думка: “А якже вона?.. Та інша? Як я їй усе це скажу? Що з нею буде? Вона ж мене також любить, вона вже надіялася, у мене вже перед нею є зобов’язання… Я і тут буду зрадником! Її теж шкода. Вона хороша людина… Що робити?!”

Ціль диявола – загнати людину в пастку, в уявну безвихідь і довести до відчаю, аж до думок про самогубство.

Думка про самогубство – завжди від диявола, завжди брехня. Ніби ти себе вб’єш – і все закінчиться. Ні, не закінчиться, душу не вб’єш. Почнеться найстрашніша мука, до того ж вічна. Що робити?

Каятися, молитися Богу, йти до церкви.

Виходів у Бога з будь-якого становища – безліч.

Без молитви людина безпомічна. Вона навіть зі своїми думками і почуттями нічого не може зробити.

Знову смиритися: “Так, вона – хороша людина, але я тут до чого? Куди я зібрався? Я – такий, який я є? Щоб і там, на новому місці, після залишеного тут попелища, нова жінка і нові діти жили зі мною, як на вулкані, бо я в будь-який момент можу подумати так само, як я думав тут, доки Господь не визволив мене від цього запаморочення? Бо я можу бути рабом будь-яких думок і почуттів, які лише прийдуть мені в голову і серце, а не рабом Божим?”

Хто, крім Бога, допоможе нам, бідним людям, коли ми своїми гріхами зав’язуємо всі ці вузли особистого життя? Хто їх розв’яже? Куди ще йти зі справою душі, як не до церкви?

І люди, слава Богу, йдуть. І стільки горя приносять сюди… І говориш їм: хоч тепер почніть ходити по-справжньому, тому що все це можна лише відмолити. Кайтеся у своїх гріхах, усім іншим прощайте. Вирішіть почати нове життя, передусім стосовно Бога – це головне в тому, як ми живемо.

Говориш – вони, буває, послухають, поплачуть, можливо, навіть прийдуть до сповіді, причастяться, Господь дасть якесь полегшення, інколи явно і відчутно допоможе. Але, на жаль, найчастіше, ставлення до Бога, до Церкви залишається майже таким самим, як і було. Бо немає звички до церковного життя, є звичка надіятися на себе, на своє розуміння. Потрібно виробляти церковну звичку. Потрібен час, потрібна постійність, потрібне старання, потрібна вірність Богові і Церкві завжди, кожен день і годину, що б там не було.

Якщо не будеш жити життям духовним постійно, не будеш приймати всього, що в церкві нам щедро подається, то як ти будеш спасатися від диявола, який постійно старається поневолити людину? Диявольська сила сильніша за людську. Але сила Божа незрівнянно сильніша за диявольську.

<< Прийоми двадцять п’ятий-двадцять восьмий

Прийом тридцятий >>

33 Причини