Прийом тридцятий

Про причини-виправдання, якими послуговуються люди, щоб не йти до храму, Служби Божої, розповідає священик Миколай Булгаков . . . .

Прийом тридцятий: “Я ходив до церкви, молився, ставив свічки, але все одно нічого не змінилося. Бог мене не почув”

Це так здається – що нічого не змінилося. Якщо б ми не молилися, було б ще гірше. Господь, можливо, зберіг нас від якихось бід. Жодна молитва не буває без наслідків – ми просто можемо їх не бачити.

Коли ми звертаємося до Бога, коли ми спілкуємося з ним, ми вже змінюємося. А це – головна зміна, якої хоче Господь, найпотрібніша для нас.

Ми хочемо, щоб змінювалися обставини навколо нас. А Господь хоче, щоб змінювалися ми. Для Нього головна обставина – це сама людина, її душа.

Господь інколи не квапиться виконати наші прохання не тому, що до нас байдужий, а тому, що ми не просимо того, що нам справді потрібно. Або тому, що хоче укріпити нас у молитві, у терпінні, у постійності віри в Нього. Або тому, що чекає нашого покаяння, хоче, щоб ми відчули свою вину за ті скорботи, що з нами відбуваються, нашу недостойність отримати від Нього нові милості, щоб ми відчули цінність добра.

У будь-якому разі від Бога може походити лише благо.

Коли ми звертаємося до Бога, ми хочемо, щоб Він негайно виконав усі наші прохання. Але ж самі ми так не робимо.

Господь дав нам заповіді, дав Євангеліє, дав настанови святих отців, дав проповідників Його істини – усе для нашого блага. Він довів нам Свою безмірну Любов, постраждав за нас на Хресті. Але ми Його не слухаємо.

Наша увага майже постійно віддана ворогу роду людського, в якого одна ціль: погубити наші душі навіки. Ми від нього приймаємо “інформацію”, пробуємо дізнатися від нього навіть про життя церковне… Цікавимося його “новинами”: вбивствами, катастрофами, плітками про чиєсь приватне життя, цікавитися якими непристойно. Слухаємо його “музику”, приміряємо на себе його гороскопи, його моди… А ще йдемо до екстрасенса, до бабки-ворожки, до “нетрадиційного цілителя”, до “провидиці” – тобто прямо до його слуг.

Нехай там, якби ми лише самі не ходили до церкви. Але ми й дітей туди не носимо, не водимо. Нехай там, якби ми самі вдома не молилися, не постилися, не мали б, як заведено було в кожній нашій оселі, красного кутка з іконами – тепер майже завжди зайнятого “антиіконою” – телевізором. Але ми й дітей цього не вчимо. А то й просто ведемо їх в іншу сторону. Тому їх майже немає в храмах у найвідповідальніший період їхнього життя – підлітковий.

А світ і диявол – князь світу цього – працюють на повну потужність, і головна їхня ціль – відвернути дітей від Бога.

Для наших бідних дітей сьогодні підготовлені “дитячі страви”: “дитяче радіо”, “дитяча мода”, “дитяче телебачення”, начебто абсолютно дитячі мультфільми – усі ці “чебурашки” “лунтікі”. У книгах – всеможливі “шкідливі поради”. Журнали начебто для дітей під назвою “Людина-павук” “Монстри-прибульці”. Але все це – проти дітей.

Ну, а далі, зрозуміло, батьківські сльози. У кожному храмі це є, до кожного священика звертаються з проханнями помолитися за дітей, що збилися зі шляху.

Але де ж ми були раніше?

Де завгодно, тільки не в церкві.

Що може бути кориснішим, поживнішим для людських душ, аніж краса нашого православного храму, нашої церковної служби, яку зберегли для нас наші предки, зокрема ціною життя свого?

Як радіє чиста дитяча душа спілкуванню зі святинею в храмі! Як милує діточок дивний образ Богоматері з Немовлям-Христом на руках… Як вони любуються палаючими свічками, як вони цілують ікони, хрест Христовий… Та ще буває прикладають до ікон своїх ляльок – хочуть і їх долучити до святині. І це зрозуміло: душа створена Богом, і до Бога, Творця свого, тягнеться. Знає, що кращого від Бога, добрішого, ріднішого немає для неї нічого. Знає – ще не затьмарена гріхом. Господіь так і сказав нам про дітей: “…облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене…” (Мф. 19:14).

У церкві діти бачать добрий приклад. По телевізору, вдома – на жаль, часто протилежний. А приклад – найсильніший засіб виховання, сильніший, ніж слова.

Найкраще, що ми можемо зробити для дітей, – це якомога частіше приносити, приводити їх до храму, причащати Святих Христових Таїн, молитися за них.

У церкві видно: діти, які постійно причащаються, – це інші діти. Спокійні, мирні. Тим більше, якщо причащаються самі батьки. Та ще якщо вони вінчані. Протоієрей Миколай Гур’янов казав: “Як мені шкода невінчаних!” І діточок їхніх, звичайно, шкода…

Дітям потрібні прості добрі іграшки – зайчики, ведмежатка. Спілкування з живим світом – таким, яким його Господь створив. Чисті, корисні книжки: “Колобок”, “Ріпка”, “Що таке добре і що таке погано?” Як би важко дитина, не дай Боже, не захворіла, у жодному разі не можна піддаватися паніці і нести її до бабусі, яка замовляє, яка, мовляв, “теж молиться”, “така божественна, у неї кімната вся в іконах”. Усе це – маскування. В якої бабусі стільки ікон, скільки в храмі? Яка бабуся має таку силу, яку дає Господь у Своїх Таїнствах? І там – не Божа сила, там добра не буде.

Уявіть собі, прийшли ви до лікарні, а вам бабуся-гардеробниця каже:

– Бачу, бачу, чим хворієте. Ану, ходіть сюди, я вам зараз ножичком зроблю операцію – і будете здорові.

Ми від такої бабусі шарахнемося в сторону, ні за що не довіримо їй своє тіло. Звернемося до лікаря, спеціаліста. А душа наша набагато складніша і набагато важливіша для нас.

Усі духовні питання потрібно вирішувати тільки в Православній Церкві, з православним священиком.

А якщо помилялися – двері храму завжди відкриті, наскільки б ми далеко не відходили від Матері-Церкви, від Бога, Він зі Своєї безмірної любові завжди нас прийме, якщо покаємося, якщо навернемося до Нього. Святі отці говорять: “Немає гріха, якого не можна простити, крім нерозкаяного”.

<< Прийом двадцять дев’ятий

Прийоми тридцять перший-тридцять третій >>

33 Причини