Чаша довіри

Сповідь – церковне таїнство. Звичне визначення. Але звучить парадоксом: слово «таїнство» свідчить про глибоко особистий характер того, що відбувається, а прикметник «церковний» вказує на те, що ця справа стосується общини.

Як тільки ми щось наділяємо визначенням «церковний», тут же це щось перестає бути справою особистою. Не можна сповідуватися для себе, як не можна причаститися для себе. Сповідь – особиста справа кожного? Не зовсім. Якщо йдеться про Церкву, то тут взагалі немає особистих справ. Йдучи на сповідь, ти не вирушаєш вирішувати свої питання. Церкві належить той, хто бере участь в Євхаристії. Церква живе Євхаристією і живе в Євхаристії. Бути в Церкві – бути в Євхаристії. Можна стати фахівцем у богослов’ї, зробити кар’єру церковного чиновника, опанувати нюанси церковної політики, але все таки не бути в Церкві. Доступ у Церкву – через Чашу.

Проте ми знаємо, що священик може не допустити людину до причастя, а значить, поставити її поза Церквою. Якщо ти поза Євхаристією, ти – поза Церквою, відлучений, виключений з її життя. Бо Церква – це не просто співтовариство людей або організація, хоча і ці рівні буття Церкви ніхто не оспорює.

Церква виявляє Себе в Євхаристії, в єдності Тіла і Крові. Буквально.

Тіло і Кров Христові роблять нас єдинокровними один одному. Буквально.

Християни – брати і сестри по крові. Буквально.

Християни – брати і сестри один одному не просто по переконаннях, а по тій крові, що тече в наших жилах. Ми можемо належати різним расам, але причащання від Чаші Причастя робить нас справжніми братами, незважаючи на колір шкіри. Страшно? Воістину! Але це ще не все.

Ми не лише причащаємося Тілу і Крові Христовій, дозволяючи Божому Життю влитися в наше життя, змішатися з ним, пронизуючи всю істоту. На літургії Святого Василія Великого священик молиться:

«А нас усіх, що від одного Хліба й Чаші причащаємось, з’єднай одного з одним на спільність з Єдиним Святим Духом».

Це означає, що біля Чаші ми причащаємося і життю один одного, і мені є велике діло до того, чиєму життю я причащаюся в Церкві. Наші життя поєднуються, залучаються один одному. А ви готові причаститися тим, хто разом з вами підходить до Чаші?

– Що ж, значить, його гріхи перейдуть на мене? От через що я хворію?

– Спокійно! Євхаристія – спілкування святих. Ви не знали, що ви святий? Святий. Так само, як і я, як і кожен з наших братів і сестер. Нічого не поробиш. Ви святий, і з цим потрібно змиритися. Жодні тяжкі гріхи не в змозі задушити іскорку образу Божого в людині, а значить, іскорку святості. У Євхаристії, у спілкуванні святих, розкриваються самі потаємні і не закаламучені куточки нашої душі, тому так легше дихається після літургії, і ви це знаєте.

Як знаєте і те, що в молитві перед Причастям поминається Тайна вечеря і Іуда. Цей нещасний апостол зрадив не лише свого Учителя. Він зрадив усе братство учнів, зрадив своєму братству. Їх було одинадцять, і кожного він обдурив, прийшовши на Вечерю з поганими намірами, від яких його не відвернула навіть урочистість моменту. Для Іуди це була проста вечеря. Дуже скромна і неситна. Він був чужим на цій Вечері. Той, хто підходить до Чаші, цинічно маючи намір продовжити життя нечисте і нечесне, – чужий, сторонній. Тому, відлучаючи від причастя «чужака», священик надає йому послугу: страшно і небезпечно йти шляхом Іудиним.

В давнину те, що ми зараз назвали б сповіддю, проводили збори священиків на чолі з єпископом. Це було схоже на судове засідання. Проте судили не кожного причасника, а тільки тих, на кого падала підозра в нечистому і нечесному житті. Ці збори проводилися з метою призвати грішника до покаяння, а якщо він не хотів міняти свого життя, відлучити його від Чаші, бо не може причащатися той, хто, немов Іуда, не відмовляється від своїх поганих планів і намірів.

Але був дехто на ім’я Петро. У минулому – рибалка. Є брат і теща. Він теж був на Тайній вечері і причастився від рук Спасителя. Петро палко обіцяв і присягався, що залишиться зі своїм Учителем до кінця, і ніщо не злякає його. І всього через кілька годин одна за одною сталися дивні події: Петро мужньо кинувся захищати свого Наставника з мечем у руках, не злякавшись озброєної варти, а потім відрікся тричі, зляканий служницею. Чи знав про це Христос? Знав. І причастив Петра.

Не лише Господь знає неміч нашу, але і наші брати і сестри знають це занадто добре. Усі ми грішні, і всі ми падаємо, і мужності в нас не більше, ніж у Петра. Але Господь вірить у нас, скільки б ми не оступалися. Тому до Причастя допускають і тих, хто ще не зовсім поборов свої пристрасті, але б’ється за свою любов, зміцнюючись у цій боротьбі Євхаристією. Бо Євхаристія – ці ліки безсмертя, кращий засіб проти гріха і порочних звичок.

Ми живі довірою Бога і довірою братів.

Чаша Причастя – це Чаша довіри.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)