Такий нестрашний гріх

Чому ми не вміємо бачити те, що нас вбиває?

Деякі люди іноді задаються досить непростим  питанням – «Навіщо мені сповідь, якщо немає в чому каятися?»

У цьому питанні відбивається спільна духовна проблема людства: ми не бачимо власних гріхів.

Вірніше, бачити-то ми їх, можливо, і бачимо. Але при цьому не пізнаємо їх як гріхи. Відбувається це за простою і трагічною причиною. Після відпадання перших людей від Бога гріховність увійшла до самої нашої природи, і людина перестала реагувати на гріх як на щось неприпустиме і руйнівне. Говорячи технічною мовою, у нашій душі перестала діяти розпізнавальна система «свій-чужий»: людина втратила здатність бачити зло, що підкрадається, у власних думках і намірах. Для величезної кількості людей сьогодні не існує навіть такого поняття – гріх. Будь-які думки і бажання, що виникають у душі, сприймаються як щось саме собою зрозуміле і закономірне. Це не означає, ніби в людині гріховно абсолютне все. Будучи образом Божим, ми завжди несемо в собі відблиски краси і величі цього образу, нехай і пошкодженого гріхом. Сама природа наша тягне нас до добра. Але в тому і біда, що добро в пропащій людині живе упереміш із злом, а відрізнити одне від другого виходить дуже погано чи не виходить зовсім.

Тому дуже важливо зрозуміти, що здатність бачити свої гріхи нам, у нинішньому нашому стані, на жаль, не властива. Така здатність – дар Божий, справжнє диво, начебто людина, яка все життя страждає на дальтонізм, раптом почала розрізняти кольори.

Проте Бог не нав’язує Свої дари тим, хто їх не потребує. Щоб отримати здатність бачити власні гріхи, треба спочатку зрозуміти, що сам по собі ти на це не здатний, і попросити Бога про цей дар. Наприклад, словами знаменитої молитви Єфрема Сирина, яку в Церкві щороку читають Великим постом:

«Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, безнадійности, владолюбства і пустомовства не дай мені.

Духа ж чистоти, смиренномудрости, терпеливости і любові дай мені, рабові Твоєму.

Так, Господи Царю! Дай мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки віків. Амінь».

Всюди плями чорноти

Гріх – це ненормальність, спотворення природного людського буття, порушення людиною Божого задуму про неї. Щоб побачити в собі це відхилення від норми, необхідно знати саму норму, мати перед собою певний її еталон. Але як побачити чорні плями, якщо знаходишся в темряві? Адже не даремно кажуть, що вночі всі кішки – сірі. Потрібне джерело світла, яке змогло б виявити цю чорноту гріха в людській душі. Для християн таким світлом є образ Ісуса Христа, зафіксований Його учнями в тексті чотирьох Євангелій. Це і є еталон нашої людяності, її норма, і ми в кожен момент свого життя або прагнемо відповідати їй, або – ухиляємося від неї. Третього варіанту немає.

От, здавалося б, і вирішення проблеми: щоб побачити гріх у своїх думках, словах і вчинках, їх треба розглядати у світлі Євангелія, порівнюючи з думками, словами і вчинками Сина Божого. Проте для цього слід читати Євангеліє не час від часу, а щодня і вдумливо. Нехай це буде всього лише один розділ на день, але – прочитаний неквапом, з розбором незрозумілих місць, з пошуком тлумачень на них у творах святих. Треба зробити це читання невід’ємною частиною свого життєвого розпорядку. Інакше євангельське світло освітлюватиме не все наше життя, а лише окремі її фрагменти. Таке «фрагментарне» ставлення до читання Євангелія можна порівняти з нічною поїздкою автомобілем: коли ми їдемо в темряві, то неодмінно включаємо фари. Але що станеться, якщо на темній дорозі вони будуть включені не постійно, а лише деколи? Швидше за все, нічого доброго.

Адже все наше земне життя в духовному сенсі і є – ніч, темрява, в якій ми або ганяємо навмання, з вимкненими фарами, періодично злітаючи з дороги в кювет, врізаючись у стовпи або того гірше – завдаючи шкоди іншим людям. Або ж – намагаємося освітити цю темряву світлом Христовим, поступово починаючи помічати небезпеки, що підстерігають нас, і обходити їх заздалегідь.

Правда, і при цьому світлі, буває, теж трапляється спіткнутися. Але тоді християнин вже виразно бачить, за який саме гріховний корч він зачепився цього разу.

Стежте за думкою

Частенько виявлений у собі гріх викликає ледь не радісні почуття: «О, тепер буде що сказати священику на сповіді!» Але радіти тут особливо нічому. Будь-який гріх – це рана, пошкодження, яке людина наносить передусім сама собі. Навіть якщо така рана зовсім незначна і не викликає болю, вона все одно не перестає бути раною, що порушує нашу цілісність. Коли таких дрібних ранок з’являється досить багато, через них може увійти «інфекція» у виді куди серйознішого гріха, який людина вже відчує через душевний біль і зрозуміє, – сталося щось дійсно обтяжливе: «Скорбота i утиск на всяку душу людини, яка чинить зло» (Рим. 2:9).

Відсутність же такого болю при скоєнні дрібних гріхів – зовсім не привід для безтурботного до них ставлення. Усім відомо, що карієс теж починається безболісно. Подумаєш – темна плямка на зубі. Але якщо цю червоточину вчасно не залікувати, вона поступово розростеться і проїсть зубну емаль. Після чого запалюються м’які тканини всередині зуба, і людина лізе на стіну від нестерпного болю.

Те ж саме можна сказати і про «дрібні» гріхи. Усі вони, подібно до безболісної чорної плямки на зубі, – шлях до гріхів тяжких, що несуть скорботу і утиск нашій душі.

Особливо це стосується гріхів в уявній сфері. Адже саме тут, у наших думках, постійно відбувається величезна робота, тут людиною приймаються чи відкидаються різні плани і наміри, тут виносяться оцінки тому чи іншому явищу, виявляються переваги і неприязнь. Тут, у думках, народжується і гріх. Тут він бере свій початок у вигляді нашої уявної згоди на нього. І якщо ще на цьому етапі він не буде пізнаний і відсічений, подальший його розвиток може принести немало бід нам самим і людям, які оточують нас.

Як же присікаються такі гріхи? Для цього можна не чекати чергової сповіді. Святитель Феофан Затворник прямо казав: «Відносно дрібних гріховних рухів серця, помислів і т. п. <.> наступне правило: як тільки помічено щось нечисте, негайно слід очищати це внутрішнім покаянням перед обличчям Господнім».

Правда, буває, що якийсь уявний гріх через багатократне повторення вже «приріс» до серця так сильно, що залишити його ніяк не виходить. У цьому випадку треба обов’язково розповісти про нього своєму духівникові або будь-якому іншому священикові, який прийматиме сповідь.

Контрольний день

Бачити свої гріхи – необхідна умова нормального духовного життя християнина. Але, якщо хтось думає, ніби це легка і необтяжлива справа, він глибоко помиляється. Звичайно, дар на те і дар, що отримуємо ми його не за своїми заслугами, а по любові того, хто дарує. Але от підготувати свою душу до прийняття дару бачення власних гріхів ми повинні самостійно. А самий відповідний інструмент для такої підготовки – євангельські заповіді. По суті своїй вони є не чим іншим, як властивостями духовно-здорової людини. Спробуй жити за ними хоч би один день, уважно спостерігаючи за рухами своєї душі, і відразу ж стане зрозумілим, відповідаєш ти цій нормі чи не дуже. Спробуй не ображатися, коли тобі кажуть гидоти. Не піддаватися на лестощі. Не гордитися, коли тебе хвалять. Не заздрити. Не дивитися з пожаданням на людей іншої статі. Спробуй ні з ким не сперечатися, не доводити своє, просто і доброзичливо приймаючи кожну людину. Спробуй за цей «контрольний» день не сказати жодного поганого слова. Жодного разу не подумати про когось погано.

Результат буде дуже показовим. Наше пошкоджене гріхом єство відразу ж почне настовбурчуватися, чинити опір і спробує будь-яким способом втекти від виконання заповідей, навіть коли ми цілком усвідомлено вирішили згідно них жити. От тут-то в людини і відкривається дар бачення своїх гріхів. Лише на сяючому фоні євангельських заповідей стають видно плями гріховної чорноти, які, немов карієс, роз’їдають душу людини. Тому і казав преподобний Симеон Новий Богослов: «Ретельне виконання заповідей Христових навчає людину її немочі».

Скрипка грішника

«Чи вмієте ви грати на скрипці?» – «Не знаю, жодного разу не пробував».

Недалекий персонаж цього жарту блискуче вивів формулу, що пояснює, чому ми не бачимо своїх гріхів. Гріх – це порушення заповіді. Але щоб побачити порушення, треба як мінімум спробувати виконати саму заповідь. Дивак, який жодного разу не брав у руки скрипку, не бачить, що він абсолютно не вміє на ній грати. Той, хто не намагається жити за заповідями – не бачить своїх гріхів.

Людині властиво фантазувати на різні теми. У мріях можна вважати себе сильним бійцем, талановитим артистом, геніальним художником. Чи, наприклад, – християнином. Не так вже важливо, ким ми самі себе вважаємо. Справжній наш зміст виявляється лише в реальних справах. Артист – ласкаво просимо на сцену, художник – от тобі пензель, полотно. І відразу ж стане зрозумілим, хто є хто.

Чи не в тому корінь проблеми, що і християнство наше частенько виявляється таким от «чисто-теоретичним», існуючим виключно всередині наших уявлень про самих собі? І ніяк (ну, або майже ніяк) не вираженим у нашій діяльності. Християнські реальні справи – це виконання заповідей. Які, доречно зауважити, теж – дар Божий людям. Лише прийнявши їх, наважившись жити за ними серйозно, можна отримати і інший дивний дар – бачення своїх гріхів. А щоб ясніше було, з чого саме тут слід починати, от прекрасна практична настанова святителя Ігнатія (Брянчанінова):

«Хто відмовився від засудження ближніх, помислу того, природно, починає бачити гріхи і неміч свою, якої не бачив у той час, як займався засудженням ближніх».

Автор: Олександр Ткаченко