Проповідь священика Сергія Ганьковського в Дев’ятнадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Господи, як же нам навчитися любити ворогів, коли не те що на друзів, на самих себе нашої маленької любові бракує? Ну, у борг давати, не чекаючи повернення, – ще куди не йшло, особливо коли небагато і не останні, але… любити ворогів, але молитися за них, але благодіяти тим, хто усією душею бажає тобі всякої біди, всякого нещастя, а то і просто погибелі! Чи не занадто? Чи дійсно ця Христова максима має відношення до нашого повсякденного життя або все ж праві Христові опоненти. Тобто правила правилами, але жити потрібно не так, як розумники і теоретики спланували або як моральний закон велів, а так, як саме складається або, скажімо, як ліва нога захоче. Тобто, живи, як билинка під сонцем, і не переживай вже дуже з приводу своїх гріхів і всякої там недосконалості. Отже з цієї дійсно диявольської логіки виходить, що слова Спасителя із сьогоднішнього євангельського читання і наше власне приблизно-духовне життя – як ті дві паралельні прямі, яким ніколи не судилося перетнутися.

Це було б правдою і жити по «теорії», тобто за моральним законом, дійсно було б безглуздо, якби відкидання принципу любові до всякого творіння, а значить, і до ворогів своїх, не виявилося б самогубно небезпечним для того, хто сам відкидає. Адже загалом немає нічого страшного в тому, що людина піклується про себе: про свою безпеку, про свій спокій і навіть, як це не дивно, про свій душевний комфорт. Бо немає долі сумнішої на світі, ніж доля оточеного ворогами і ненависниками, які шукають твоєї погибелі. Як жителеві обложеного міста, такій людині нікуди податися, нікуди тікати, ніде набути жаданого спокою, бо за кожним рогом і за кожним кущем їй, бідолашній, увижається то наклепник, то вбивця. Любити ворогів, таким чином, просто вигідно: спати будеш міцніше і не спати – безтурботніше.

І завдання це не таке вже надлюдське, як здається на перший погляд. Існують же на світі стихійні лиха і погодні катаклізми, проте за довгі століття існування на незатишній землі навчилася ж людина виживати, та і не тільки виживати, але і примудрятися бути іноді щасливою. І усе це, зверніть увагу, при температурі повітря, яка коливається від, – 50 взимку до +50 влітку! Якщо можна жити і навіть плідно працювати при таких скачках, використовуючи як одяг то важкі шуби, то легкі сорочки, тоді вже, напевно, можна знайти якийсь спосіб захисту і від моральної холоднечі, коли спілкуєшся з тими, хто тебе ненавидить і кривдить.

У старозавітній «Книзі Премудрості Ісуса, сина Сирахового» показаний спосіб влаштування у своїй власній душі такого захисту від зла. От як описує цей спосіб автор: «Розпитай друга твого, можливо, не зробив він того; і якщо зробив, то нехай надалі не робить. Розпитай друга, можливо, не говорив він того; і якщо сказав, те нехай не повторить того. Розпитай друга, бо часто буває наклеп. Не всякому слову вір. Хтось згрішає словом, але не від душі; і хто не згрішав язиком своїм? Розпитай ближнього твого перше, ніж погрожувати йому, і дай місце закону Всевишнього. Усяка мудрість – страх Господній, і в усякій мудрості – виконання закону» (Сир. 19:13-18).

Вдумаємося: чи можуть у людини, яка намагається жити за цими правилами, відшукатися які б то не було вороги? Звідки взятися тим, «хто ненавидить,… і …тих, хто кривдить і гонить» у житті тих, хто і так вважає себе останнім з грішників і не шукає почестей і знатності? Та і кого вважати ворогами своїми – тих, за кого Христос помер на Голгофі? Якщо вже навіть ворожнеча між народами з історичного погляду недовговічна і той народ, який учора ще був ворогом моєму народові, сьогодні – найближчий друг і союзник, що казати про стосунки ворожнечі або приязні між душами людськими, які незалежно від того, добрі вони чи злі, праведні чи неправедні, усі одного разу предстануть перед Господом для Останнього Суду! Чого нам ділити за такої перспективи? За що нам ненавидіти один одного?

Але правда і те, що при усій добрій прихильності до людей, все ж неможливо гарантовано захистити себе від ненависті, заздрості, неправого суду, ревнощів і злості. А чи варто? Чи варто усіма силами душі своєї прагнути до тихого і безжурного існування, якщо наш Спаситель попереджав нас, що «Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11:12)? Якщо вже Сам Господь допускає нам скорботу від ближніх і лжебратів, то чи не сприйняти нам це мале – насправді мале – випробування  як цілком помірну плату за вічне блаженство? Бо, як ми пам’ятаємо, «блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» (Мф. 5:5). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці