Життя і смерть

Воскресіння сина наїнської вдови, Вільгельм Котарбінський

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцяту неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

В юності про смерть говорити легко. Вона така далека, що є проблемою чисто теоретичною. Ось так одного разу в далекі молоді роки я зі своїм приятелем міркував про смерть. «Ти її боїшся?» – запитав я його. А він легко і просто відповів: «Ні. Знаєш, адже ми з нею ніколи не зустрінемося: доки я є – її немає, коли вона прийде – мене не буде!» Я просто ошелешив від такої хвацької логіки. Просто не знайшовся, що відповісти: бач ти, «ми ніколи не зустрінемося!» Потім, вже в зрілі роки, я часто згадував про цю розмову, і згадував, звичайно, у ті тяжкі моменти життя, коли смерть стояла переді мною в усій своїй жорстокій невідворотності, як у сьогоднішньому Євангелії вона з’явилася перед Сином Божим в Наїні.

Безліч народу йшла зі Спасителем. І такий же багатолюдний натовп ніс небіжчика назустріч Йому. Як два війська, встали ці дві групи людей один проти одного. На чолі одного – мертвий юнак, той, хто помер всупереч надії, всупереч здоровому глузду, наперекір мріям і сподіванням матері. Друге ж очолював Подавець Життя, Той, Хто це саме життя придумав, винайшов і створив. І вони – зустрілися, вони заглянули в очі один одному. Життя і Смерть. Син Божий, Який Сам про Себе сказав одного разу: «Я є путь, і істина, і життя» (Ін. 14:6), і найогидніше породження батька неправди, диявола, – смерть.

Як і тоді в Наїні, ця зустріч життя і смерті здійснюється безперервно в нашій душі, у нашій долі, у нашому повсякденному побуті. Мій юний приятель помилявся, коли гадав, що можна безтурботно і невимушено, особливо не напружуючись, прожити увесь свій вік, розчинитися в небутті, та й все! Насправді зовсім не треба неодмінно опинитися в будинку, що горить, щоб зустрітися із смертю, зовсім не обов’язково прочитати в очах лікаря вирок, щоб зрозуміти, як леденить її дихання беззахисну душу. Просто забудь на хвилину про Бога, проживи півгодини, усвідомлюючи безглузде убозтво свого існування, відмовся від віри в обіцяне тобі Царство Небесне – ось тобі і погибель душі при все ще живому тілі, ось тобі і стан, який лікарі делікатно іменують депресією, а святі – окам’янінням серця.

Та загалом і не саме тіло нас так турбує. Хіба плачемо ми про обстрижені нігті, хіба засмучуємося про залишені в перукарні локони? Діла нам до них немає! Адже теж – наше рідне, наше палко улюблене тіло! По-справжньому лякає нас тільки смерть душі, не порох, не нігті, не кістки – Бог з ними! Нам дороге те, що складає нашу ні на кого не схожу особу, нашу безсмертну душу з її умінням любити, пам’ятати, сподіватися, вірити, засмучуватися, розчулюватися. Адже усе це багатство душі може померти ще до смерті тіла. Померти тому, що гріх і похіть здолають любов і співчуття. Усі ми теоретично знаємо, що гріх – вбиває. І це вбивство гріхом тому особливо страшне, що не відразу помітно: очі дивляться, серце б’ється, руки-ноги рухаються, а душа – мертва, бо не залишилося в ній нічого «душевного», уся вона наскрізь проросла «тілесним», подібно до того як тіло проростає раковою пухлиною. Добре б нам пам’ятати, що смерть від власного гріха страшніша за смерть від отруєного снаряда, бо і снаряд, і ніж, і куля вбивають тільки те, що і так зітліє, а гріх робить замах на нетлінне – на образ Божий у людині.

У ці скорботні дні, коли смерть, здавалося б, у черговий раз править свій бал, коли з півдня і із заходу, з півночі і зі сходу щогодини приходять звістки одна страшніша за іншу, є серйозна небезпека для кожного, хто не хоче смерті душі, для кожного, хто ще вірить своєму Господові, хто все ще сподівається на життя майбутнього віку. Про цю небезпеку попереджав нас Спаситель, коли казав Своїм учням: «І не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; але бійтесь більше Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Мф. 10:28).

І ось у часи, подібні до нинішніх, коли багато кому здається найважливішим на світі збереження життя тіла, ми, православні, повинні не забувати про те, що важливіше за тіло, – про життя душі. Так просто саме зараз стати жорстоким серцем, озлобитися, впасти в ганебний стан тваринного жаху. Так просто посеред загальних відчайдушних зусиль щоб то не було зберегти тіло ненароком забути про те, що набагато важливіше за всякий тілесний успіх. Так просто саме зараз, коли рушиться колишнє уявлення про стабільність і порядок, забути, що не лише наїнському юнакові, але і кожному з нас під час Страшного суду прозвучить цей заклик Спасителя: «Юначе, тобі кажу, встань!» І ось тоді – з чим ми встанемо, з чим піднімемося зі своїх трун? Що ми пред’явимо у своє виправдання, якщо душа наша звикла плакати тільки про матеріальні втрати, якщо наші сукупні зусилля із збереження чистоти не йдуть у жодне порівняння з потугами залишитися молодими і здоровими? Що встане з труни у відповідь на заклик Божий – бездушне тіло або вічно жива душа? Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 20 неділя після П’ятидесятниці