Доріжка з крихт

Про здатність мріяти, про яку люди забувають з часом, і про яку варто згадати, роздумує архімандрит Сава (Мажуко) . . .

Хто не знає притчу про багача і Лазаря? Усі знають. Знають і люблять. Багатий змістом текст та до того ж єдиний євангельський опис потойбічного світу, насичений дійсно біблійним драматизмом.

Але є в цій притчі одна деталь, яку зазвичай оминають увагою. Автор повідомляє важливу подробицю: у нещасного Лазаря була мрія. Цей хворий, убогий, самотній жебрак не втратив здатність мріяти, він вдавався до марень, у нього залишалися бажання.

Які? – це просте питання. Він «бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача» (Лк. 16:21). Лазар марив про крихти. Скажуть: а про що ще думати, якщо кілька днів не їв, якщо постійно, усе своє життя ти – жебрак, бідняк, убогий, тут вже не до фантазій.

З цим важко сперечатися. Але ж і жебраку дозволено мріяти в повну силу, та й хто може це заборонити? Мрії – найдоступніша і найдешевша з розваг. Хто забороняв Лазарю побачити себе багачем або одружитися на прекрасній царівні, знайти скарб на горищі, врятувати від піратів сенатора, щоб той усиновив його у вдячність, поїхати в далекі країни і там – розбагатіти, стати учнем мага і увійти до співтовариства людей сильних і шанованих. Знайти своїх справжніх батьків, які багаті, мудрі і красиві, але загубили в дитинстві єдиного сина і горюють усе життя, а він – їх відрада і втіха – ось він, знайшовся. Сльози, обійми, впізнали по родимці і – як він схожий на дідуся! Шкода, не дочекався.

Але Лазар бажав тільки крихт. Не якихось навіть особливих крихт, крихт взагалі чи ідеальних, збагачених мінералами, свіжих, різноколірних, він марив саме про ці – що падають з трапези ось цього багача.

Бажання – майже молитва. Через мрію можна оглянути наші межі, наш справжній буттєвий розмах, на який ми здатні. Тут же криється і наша уразливість – мрія видає нас з головою, вона здатна розповісти всім – хто ми є насправді у своїй нерозкритій величі чи сокровенній низькості. Мрії можуть бути небезпечні і руйнівні, але сама здатність мріяти є благословення і дар. Іноді мені здається, що Господь, створивши людину, приніс її в райський сад, поставив на ноги і, злегка штовхнувши вперед, шепнув на вухо: «Бажай!»

Добре мріється в дитинстві, коли є ще сили чинити опір чіпким умовностям, жорстким обов’язкам і очікуваним ролям. У міру дорослішання, як не дивно, наша здатність до розмаху не розвивається, а гасне. Ми починаємо мріяти про всякі дурощі, дрібніємо і маримо про кар’єру, гроші, поїздки, вплив, зв’язки. Одним словом – про крихти, про хлібні окрайці, і це здається нам природним, адже – життя побило, навчило стримуватися, таїтися, не мріяти про велике і прекрасне.

Може, так і має бути, але все це – неправильно. У мрії має бути зухвалість, краще – відвага, майже молитовна, але – з розмахом. Адже мрія – рід молитви, прохання, звернене до Отця, Який поруч, – Великий і Сильний. Але я не прошу прямо – і так багато всього намолив. А в мрії я як би натякаю, як це часто роблять діти – у надії, що Татко все зрозуміє і так, і Сам запропонує.

Без цієї відваги в мрії ми швидко в’янемо і забуваємо самих себе, старіємо не за віком. Так трапляється не лише з пенсіонерами, але і з досить молодими людьми, які дітей вже виростили, народжувати більше не в силах, а зайнятися якось і нічим. Тому ось ця, мені наказана роль, вже вичерпана, а просто в’язати шапочки довгими холодними вечорами мені нудно. І починаються – хвороби, депресії, скарги на долю. Це ознака того, що ми задушені «крихтами» і мріяти розучилися, але тільки мрія здатна повернути, пробудити наш справжній розмах і волю до життя.

Для дорослого мрія – не лише відвага, але й ризик. Але скільки таких прикладів, коли людина несподівано відкриває в собі нерозкриті таланти, потаємні глибини, та ще і в такому віці, коли пристойніше б упокорюватись чи підводити підсумки.

Іммануїл Кант написав свою «Критику чистого розуму» в п’ятдесят сім років. Три роки до пенсії! Що він робив усі ці п’ять десятків років, чим займався, що досяг? Ні сім’ї, ні статків, ні кар’єри. Підробляв, читаючи російським офіцерам курс фортифікації і піротехніки, і цим усе могло б і кінчитися – скільки забутих професорських могил на старому кладовищі Кенігсберга! Він міг би просто не встигнути – і так прожив для свого часу непристойно довго. Але – зробити переворот у метафізиці? Чом би і ні? – легко!

А ось з наших сучасників: Ен Флемінг – англійська домогосподарка. Ростила дітей та на дозвіллі читала Байрона, помішуючи кашу на маленькому вогні. Та так захопилася, що якось несподівано сама написала його біографію, яка стала сенсацією, а потім почала писати детективні романи. Похвально. І коли почала писати? Після шістдесяти!

У нас народ починає сумувати раніше і насилу осилює кризу середнього віку. Друзі мої, підбадьортеся, є герої і для вас. Чудовий Мішель Турньє свій перший роман написав у сорок три роки. Марк Леві, блискучий романіст, був непримітним дизайнером і раптом написав дивну книгу, а потім вже ніяк не міг зупинитися і пише досі. У тридцять сім він взявся за перо. У цьому ж віці похмурий і мовчазний німецький професор, Гегель, людина з трьома іменами, вигадав дрімучу, але надзвичайно знамениту книгу «Феноменологія духу».

Британський актор Девід Суше, який так геніально зіграв Еркюля Пуаро, у сорок років захопився кларнетом і тепер відомий ще і як відмінний кларнетист. А якщо ми згадаємо, що Сократ почав вчитися музиці в сімдесят, то, що ж ще має розбудити нашу природну відвагу в мрії всупереч усій «пристойності»?

Хтось поблажливо похитає головою і скаже з глибини прожитого: ви з ким нас рівняєте – Сократ, Кант, навіть Суше: що вони знають про наше сіре життя, погане харчування, хамство, убогість, лакейство? Добре мріяти людині талановитій і забезпеченій, але як би їм мріялося на розвалинах власного життя? Та й кому цікаві наші мрії?

Євангельський Лазар у співрозмовниках мав лише хвороби та вуличних псів, але був Хтось, Кому по-справжньому був цікавий цей нікому не потрібний, абсолютно зайвий жебрак, Хтось, для кого важливі всі наші навіть найсмішніші мрії і бажання.

Лазар мріяв про крихти, Бог дав йому весь рай. Складно заперечувати горю, не можна сперечатися зі стражданням, але не з них тільки життя складається, не заради скорботи ми на світ народжуємося. Ми – діти Божі, рідні і законні.

Не байстрюки, не підкидьки, а справжні принци і принцеси, маленькі королі і королеви, яким обіцяні не крихти, не тривожне і вразливе щастя, але величезне і вічне Царство, з отриманням якого все додасться нам (Мф. 6:33).

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)