Про непросте питання, чому в людини зникає сердечність у молитві, роздумує священик Сергій Круглов . . .

«Господи сил, будь з нами, іншого бо, крім Тебе, помічника в скорботах не маємо» – так ми звертаємося до Самого Бога. Але ж і до Богородиці, і до святих, і до ангелів ми звертаємося в молитвах, акафістах, тропарях канонів із словами приблизно того ж змісту: не маємо іншого захисника (іноді виходить, що захист цей – від… Бога, Якого людина повинна благати простити наші гріхи і зупинити Свій гнів) – окрім тебе. Так хто ж все-таки в цій складній для стороннього погляду системі стосунків між нами, святими і Богом – наш справжній заступник від зла? В якому контексті ми все ж маємо право говорити Тому (тому), до кого звертаємося з молитвою, про винятковість його заступництва?

Ми часто говоримо про те, що збірки молитов Православної Церкви, як богослужебних, так і приватних, викладених у численних молитвословах – безцінний скарб. І це, звісно, так. Проте ми з вами часто випускаємо з уваги простий факт: усе це – чиїсь слова, звернені до Бога і святих, але не наші особисті. Прекрасно, коли серед слів цих молитов ми знаходимо співзвучні нам. Але при цьому звертати до Бога і свої власні слова ми зобов’язані. Просто тому, що молитва – це розмова, спілкування дитини зі своїм Отцем небесним, або зі старшими товаришами в Христі – святими.

І погано те, що жвавість писаних молитов для багатьох з нас стерлася, формалізувалася (так і підмиває сказати «за віки використання», але не скажу – тут не у віках справа…), що до цих молитов ми ставимося як до священних формул, в яких непорушна всяка кома, ставимося як до заклинань і переконані, що Бог і святі відгукуються тільки на ці формули: зміни букву в молитві – і не будеш почутий.

На жаль, з молитовними проханнями ми нерідко звертаємося до святих, до яких у нас немає якогось особливого особистого ставлення, просто тому, що «так належить», бо вівторок присвячений Іоанну Предтечі, а четвер – святителеві Миколаю Чудотворцю, а цьому святому ми молимося тому, що сьогодні в календарі його пам’ять, і саме йому читається на службі канон. Чи тому, що питання з житлом вирішує святитель Спиридон Триміфунтський, а від зубного болю допомагає мученик Антипа, а від онкології і маститу моляться Божій Матері, але важливо не переплутати ікони.

Замість живої людини-святого, або живого Сина Людського Христа, ми бачимо функцію, в якої чогось просимо, перед якою зобов’язані в чомусь каятися, в якої просимо заступництва, як, наприклад, у співробітника поліції – ми його зовсім не знаємо, у нас немає з ним стосунків, нам не важливо, що він за людина, нам важливо, що він носить форму і знаходиться «при виконанні».

Не те буває, коли ми любимо того, до кого звертаємося з тим же проханням, покаянням, вдячністю, у радості чи сльозах, але при цьому слова наші живі, інтимні і йдуть з глибини нашої сутності. Саме при такому неформальному щирому зверненні і можуть бути доречні слова: «У мене більше нікого немає, окрім тебе!» – вони відбивають живе почуття. І ці єдині слова нам не спаде на думку казати всім підряд, через кому. Як і всякі слова любові і живої віри, вони – єдині.

Так що ж, скаже хтось, писані молитви не потрібні? Потрібні. Повторю, це справжній скарб Передання. Але потрібні, не в останню чергу, для того, щоб вчитися на них – і прагнути набути свого власного молитовного голосу.

Автор: священик Сергій Круглов

Зміст