Дебет співчуття, або про вигорання
Про «вигорання» священиків і боротьбу з ним роздумує священик Сергій Круглов . . .
Із серйозним і навіть трагічним виглядом священики, та і миряни, роздумують про вигорання, про те, як раптом натхнення в служінні пастиря закінчується, вигорає він кудись та і все тут, про те, що це таке і як з цим боротися, а то і, понуро кажуть деякі, боротися – марно, бо це є страшна катастрофа і перемога воріт пекельних, і потрібно вигорілому священикові йти з Церкви і помирати на гноїщі.
Сарказм сарказмом, але проблема, мабуть, насправді не лише актуальна, але і безвихідна для багатьох.
Що, по-моєму, дивно. Оскільки йдеться про християн.
Не подумайте тільки, що я тут стану викривати когось у маловір’ї і соромити, ніби, ви ж віруючі, як ви можете! У жодному разі. Оскільки вигорання цілком знайоме і мені з власного досвіду. Відчуття насправді малоприємне, ворогові не побажаєш.
Для мене дивно, коли церковні люди дивуються цьому вигоранню як чомусь надзвичайному: не має такого бути в істинно віруючого, звідки ж воно береться?!!
«В істинно віруючого!». Браття і сестри, як по-вашому, от, наприклад, святі були істинно віруючими? Були? Тоді перечитайте деякі місця з писань святих, як древніх, так і подвижників ХХ століття. І побачите: за переживаннями про залишення Богом і про власну нікчемність, за «темною ніччю» убогості і покаяння – ті ж муки і проблеми, не надумані, а справжні, які терзають і нас.
«Де моя віра? Навіть там, на самому денці душі – нічого, тільки пітьма і порожнеча. – Боже мій – як тяжкий цей невідомий біль. – Він не проходить. – У мене зовсім не залишилося віри. Боже, якщо Ти є – будь ласка, прости мене».
Знаєте, чиї це слова? – Матері Терези.
Так-так, тої самої. Її щоденники і листування вийшли окремою книгою. Ці щоденники свідчать: велика подвижниця і свята, на яку ми, прості обивателі, дивимося іноді як на істоту надприродну, ангельську, – мучилася тим же самим людським «вигоранням». Мучилася не на початку служіння – у період розквіту її знаменитої діяльності. Мучилася – роками. «Це свята?!» – здивовано вигукне хтось. Так, свята. І вона, і ми – абсолютно однакові в тому, що всі ми – просто люди.
Феномен вигорання – не ніякий феномен. Це звичайна людська річ. Звичайна для нашої людської, тобто в принципі хорошої, але сильно зіпсованої гріхопадінням, природи. Людина може втомитися, бо вона не надлюдина і не ангел (та і не має ними бути). У неї дійсно може закінчитися дебет милосердя, співчуття, любові, віри і багатьох інших потрібних і прекрасних речей. Це реальність. І її потрібно побачити в собі і з тверезістю та упокорюванням визнати.
Побачити і визнати себе таким як є – нам заважає гординя. Звичайнісінька. Гординя (як і будь-яка інша гріховна пристрасть) – засліплює, затулює очі, не дає бачити світ і себе такими як є, вона граничить з ідіотизмом. «Я – і раптом!.. Ні! Ніколи!.. Він, вона, вони – але тільки не я!» Це так само як із смертю: ми знаємо, що вона є, ми багато про неї читали, ми бачили, як помирають інші. Але то – інші, але я не помру! Це переконання сидить десь глибоко в нас, за гранню свідомості. І от приходить хвороба, і смерть – моя, не чиясь – вже близько, а я все ніяк не можу змиритися з цим.
Не зламатися – а змиритися, це абсолютно різні речі. Багато ракових хворих проходять важку стадію усвідомлення, що вони помруть, це відбувається у свідомості хворого в процесі розвитку раку – якщо, звичайно, відбувається, а не застрягає на цьому ступені. Ось і тут так, з горезвісним «вигоранням». Сьогодні я люблю людство, захоплено бачу себе спасителем усіх і усього, горю співчуттям і подвигом – а завтра в мене зуб заболів, або Інтернет відключили за несплату, або вдома скандал, або просто втомився, і куди моє горіння поділося!..
От тут – питання: а що робити? Як боротися з цим тяжким явищем?
Готових рецептів і безвідмовних формул у мене немає, та і ні в кого немає, усі люди і всі їх ситуації – різні. Але один свій роздум я все ж висловлю. От який.
Найтяжче у вигоранні – відчуття вигорання. А відчуття, почуття – ґрунт хисткий, на ньому нічого путнього не зведеш. Ні, взагалі сфера почуттів, звичайно, потрібна річ, але от постійно переживати свої відчуття і зневірятися від вигляду власного зубожіння – від такого мазохізму сенсу жодного немає, окрім шкоди. Та і Богу воно гидке, адже, поки ми занурені з головою в ці каламутні води самошкодування, Він до нас підступитися не може ніяк.
Тому потрібно почуття ці – відкинути геть, пам’ятаючи про те, що через них ворог нас намагається вибити з життя. Які б не були почуття – потрібно вставати і робити справу. Ту, яку повинен. Тверезо розцінивши свої малі сили, які вже є. З терпінням, без задоволення і підйому, але робити, помалу, не намагаючись зрушити гори.
А немає сил робити взагалі – за порадою Ісаака Сирина, закрити голову свою мантією і спати, відклавши справи на ранок. Але з ранку – примушувати себе знову. І вигорання поступово мине – це не чесноти наші вигорають, це вигорають наші ілюзії про них. Чесноти – вони від Бога, вони вигоріти не можуть, бо Бог створив усе хороше – вічним.
І от, виявивши посильне терпіння, намагаючись ігнорувати біль наших почуттів і не даючи їм остаточно збити нас з пантелику, роблячи – середньо або зовсім так собі, але роблячи – свою справу, ми побачимо, що Бог від нас не відступився, Він поруч і допомагає нам.
Усе, що ми, як здавалося, втратили – сили, натхнення і так далі – Він відновлює знову, але вже очищеним від ілюзій нашого гріховного самозвеличення. Повірте – усе. Бо ми вважали, що джерело усього хорошого в нас – у нас же самих, а насправді – у Ньому. І це джерело не вичерпується ніколи.
Звичайно, тут і молитва потрібна постійна, нехай не статутними словами, головне – щоб щира: «Господи, де Ти є – допоможи!.. Бачиш, що зі мною відбувається – але я знаю, що Ти мене не кинеш, я стиснувши зуби терпітиму скільки можу, не знаю як, але буду». І молитва, і справжнє покаяння, і віра, і вся надія, яка в нас є, потрібні. А хто знає дорогу в храм – тим потрібні і таїнства сповіді і причастя.
І позбавлення прийде. Бо ми – просто немічні люди, і коли є в нас межа в наших силах, тобто і межа у випробуваннях, що дісталися нам. І Бог нас не кине, Він дуже любить нас, Своїх слабких, безглуздих, блудних, але дітей. Аби ми самі Його не кидали, не втікали у відчаї далеко.
У преподобного Симеона Богослова в його знаменитих «Божественних гімнах» є такі слова:
«Але ставши і будучи таким, я загордився, Владико, оскільки понадіявся на себе, і захопившись піклуванням про чуттєві речі і життєвими турботами, пав, нещасний, і охолонувши, став чорним, як залізо; крім того ще довгий час лежачи, я іржу прийняв. Тому волаю до Тебе, Людинолюбче, просячи про те, щоб мені знову очиститися і бути піднесеним до колишньої доброти, і світла Твого насолодитися нині і завжди в усі віки».
І от тут нам просто треба сказати – «Амінь».
Автор: священик Сергій Круглов