Ті, що здолали страх

Проповідь священика Сергія Ганьковського в 5-ту Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

З перших же слів сьогоднішнього Євангелія ми дізнаємося, що відчували, що переживали найближчі до Христа люди, Його улюблені учні і апостоли, коли йшли з Ним разом в останню Його путь в Єрусалим. Ми дізнаємося, що їм було передусім страшно: «Коли вони були в дорозі, йдучи до Єрусалима, Ісус ішов попереду них, а вони жахалися і, йдучи за Ним слідом, боялися» (Мк. 10:32). Через багато-багато років після описуваних подій, мабуть згадуючи ці дні, дев’яносторічний старець, який пережив усіх своїх побратимів, апостол і євангеліст Іоанн Богослов, напише у своєму посланні: «У любові немає страху, але довершена любов проганяє страх, бо страх має муку. Той, хто боїться, не довершений у любові» (1Ін. 4:18).

І справді, чим, як не страхом, можна пояснити цю метушливу турботу про гарантії, ці майже непристойні, на тлі щойно промовлених Спасителем одкровень про Свою смерть, піклування про майбутні нагороди? «Вони сказали Йому: дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10:37). Він до них – про «побиття і обплювання», вони у відповідь – «про сидіння в славі»!

Та все ж утримаємося від засудження «недовершених у любові» учнів. Утримаємося, тому що і євангеліст Марко, і євангеліст Іоанн зберегли цей епізод у своїй пам’яті і записали у своїх Благовістях для нас, таких же недовершених у любові, так же, якщо не більше, тремтячих від страху, які так же печуться про свої вигоди в дні, коли настав час «відвідин твоїх» (Лк. 19:44), як сказав Господь про Свій народ, у дні, коли закінчуються наші пісні мандри, коли ми разом з усією Церквою «сходимо в Єрусалим», наближаючись до Страсних днів.

І найголовніше, утримаємося від легкого суду над боязкими апостолами ще і тому, що і нам Піст був даний для того, щоб ми навчилися хоч трохи менше займатися своїм тілом, яке все одно зітліє, хоча б зовсім трохи більше піклуватися про свою вічну і безсмертну душу. Реальним показником того, наскільки ми досягли успіху в цій непростій праці душі, може стати міра нашої безстрашності або, за словом святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, наша довершеність у любові. І от запитаємо себе: чи правда, що ми сміливіше і простіше дивимося в майбутнє, не боячись завтрашнього дня, не побоюючись його темряви і непередбачуваності? Чи правда, що ми в результаті наших постових трудів навчилися любити так, що здатні забути про свої страхи, про свої печалі, про свої хвороби і образи? Чи правда, що в серцях наших оселилася нова відвага, і ми тепер не тремтімо в жаху за тих, кого любимо, за самих себе, бо навчилися такої довіри, виросли в таку міру любові до Бога, що приймемо від Нього усе, що Він пошле нам для нашого спасіння, без страху і без трепету?

Адже нам напевно відомо, яка Жертва за нас принесена нашим Богом, адже ми і самі пам’ятаємо, і апостол Павло нам сьогодні нагадує, що «Христос, Первосвященик майбутніх благ… не з кров’ю козлів і телят, але зі Своєю Кров’ю, один раз увійшов у святилище і здобув вічне відкуплення» (Євр. 9:11,12). Чого ж тепер боятися? Через що тремтіти? Але страшимося, і сумуємо, і засмучуємося так, як ніби не про нас ця велика Жертва, так, ніби не нам сказано: «Завжди радійте!» (1Сол. 5:16).

Тільки ті, хто подолав свої нескінченні побоювання, хто здолав рабську залежність від нікчемних загалом страхів позбутися малого в житті цьому, які попри те чіпко тримають нас, тільки ті, як, наприклад, преподобний Іоанн Ліствичник, пам’ять якого ми звершували тиждень тому, або преподобна Марія Єгипетська, спогадам про чий небувалий подвиг присвячене сьогоднішнє богослужіння, тільки вони здатні відмовитися від усього, що солодкими ланцюгами сковує душу, відкинути «гріх, який нас обплутує» (Євр. 12:1) і, «взявши хрест» (Мк. 10:21), йти за Христом, не боячись і жахаючись, але радіючи і тріумфуючи.

Безстрашність – зовсім не оскаженіла або безумна рішучість кинутися за Христом, не подумуючи про наслідки. Ми знаємо сумний приклад апостола Петра, ми пам’ятаємо його рішучі слова: «Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь» (Мф. 26:33). І так само добре ми знаємо, що сталося перш, ніж прокричав півень. Але знаємо ми і інше. Можна і три, і чотири рази, і сто, і тисячу разів зраджувати свого Господа, зраджувати із страху, зраджувати із жадності, зраджувати тому, що важко відмовитися навіть від малого в нашому не такому вже влаштованому і спокійному житті, зраджувати, іншими словами, незлічено і через безліч найрізноманітніших причин і… все-таки одного разу зупинитися і без страху і коливань піти в моторошну і безживну пустелю, не ставлячи собі і Богові цілком, здавалося б, розумних питань: «А що я буду їсти? А як я житиму? Хто захистить мене від диких звірів і лихих людей?»

Безстрашність – це довіра до Бога. Безстрашність – це така любов до Нього, коли услід за апостолом можна сказати: «Ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8:38,39).

І сьогодні, на порозі Страсних днів, нагадуючи про апостолів, які жахалися і трепетали, коли йшли за Христом в Єрусалим, Церква вказує нам міру нашого духовного зростання за час Великого посту: чи правда, що ми перемогли наші страхи і удосконалилися в любові? чи дійсно зрозуміли, чи дійсно усвідомили ми, що нам не потрібні жодні інші гарантії безпеки, окрім тих, які нам пропонує сьогодні наш Бог: «Чашу, яку Я п’ю, вип’єте, і хрещенням, яким Я хрещусь, охреститеся» (Мк. 10:39)? Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 5 неділя Великого посту