Жінки-мироносиці, Роберт Белл

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Третю неділю по Пасці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

«Бо всі ви – сини Божі через віру в Христа Ісуса; усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися. Нема вже ні юдея, ні язичника; нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно в Христі Ісусі» (Гал. 3:26-28) – так пише апостол Павло про нас, християн, преображених Таїнством Хрещення і благодаттю Духа Святого. Проте «дари різні, а Дух один і той же; і служіння різні, а Господь один і той же» (1Кор. 12:4,5), тому ми, які покликані стати як «одне тіло у Христі» (Рим. 12:5), по-різному здійснюємо наше покликання, і коли одні з нас можуть сказати про себе словами апостола: «Горе мені, коли не благовістую!» (1Кор. 9:16), іншим той же апостол наказує: «Жінки ваші у церквах нехай мовчать» (1Кор. 14:34).

Є в Церкви дивна ікона Спасителя, яка називається «Благе мовчання». Христос зображений на ній у вигляді Ангела «в нетлінній красі лагідного і мовчазного духу» (1Пет. 3:4). Ікона ця відкриває споглядачеві велику істину: благу звістку про спасіння пропащої людини не можна переказати, її можна тільки показати, і не «на пальцях», а усім життям своїм, усім, до останньої крапельки. От чому сьогоднішнє євангельське читання, що оповідає про потрясіння жінок-мироносиць, яким відкрилася правда про воскресіння Спасителя, закінчується парадоксально: «І, вийшовши, вони побігли від гробу. Охопив їх трепет і жах. І нікому нічого не сказали, бо боялися» (Мк. 16:8). Як це так: не сказали? Як можна було умовчати про це?

А що могли сказати ці бідні перелякані жінки? Хіба є в людській мові слова, які можуть точно передати те, що вони відчули і пережили, хіба є слова, здатні показати ніким і ніколи не бачене диво Воскресіння? Де ці слова? Хіба тільки ті самі «невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2Кор. 12:4), почуті апостолом Павлом на «третьому небі»? От вони і мовчали в страху і трепеті, і це «благе мовчання» було красномовніше за багато слів.

У нашому повсякденному житті ми надзвичайно багато і часто абсолютно нетямуще говоримо. Відбувається це, ймовірно, тому, що ми занадто велике значення надаємо своїм словам, помилково вважаючи, що ці наші слова здатні враз передати велику істину Вічного Життя, за яке Син Людський помер на Хресті. І хіба, коли ми говоримо про цю Смерть і про це Воскресіння, нас всякий раз обіймає священний трепет і жах, як це було зі святими жінками-мироносицями? Хіба душа наша тремтить від благого страху? Хіба викриває нас совість, нагадуючи про те, як незрівнянно різні великі предмети нашої проповіді і власне наше повсякденне життя? Не мудро, що нам не дуже вірять і близькі, і далекі, і взагалі усі, до кого звернене наше слово! Тим більше зрозуміла думка апостола Павла, який казав: «Бо, як написано, “через вас ім’я Боже ганьблять язичники”» (Рим. 2:24).

Поховання Ісуса, Джеймс Тіссо

Блага Звістка про спасіння роду людського куплена, доведена і зафіксована Пречистою Кров’ю Христовою, а ми, нещасні, думаємо обійтися силою переконання, стрункістю логічних побудов, дотепністю порівнянь і оригінальністю метафор! І цінуємо ми саме тих проповідників, які говорять гладко та розумно, постійно умовляючи самих себе словами апостола про те, що віра – від слухання (Рим. 10:17), але при цьому чомусь абсолютно забуваючи, що той же апостол сказав: «Слово ваше нехай буде завжди з благодаттю, сіллю приправлене» (Кол. 4:6).

Що б хто не говорив, які б тлумачення цього тексту ми не знаходили, не можна пройти повз факт, що слово благодатне і «сіллю приправлене» – це, передусім, слово, підтверджене важким досвідом власного життя, досвідом власної боротьби з гріхом. Бо чим же ще можна довести істинність свого свідоцтва, як не самовідданим служінням, як не власним подвигом, власною здатністю жити, як учиш, і учити, як живеш? Недаремно ж і апостол Яків, брат Господній, свідчить: «Так само й віра – коли не має діл, сама по собі мертва. Але скаже хто-небудь: “Ти маєш віру, а я маю діла; покажи мені віру твою без діл твоїх, а я покажу тобі віру мою в ділах моїх”» (Як. 2:17,18). Тому і найкраща проповідь – це діла проповідника, це повсякденне диво його праведності, яке не потребує багатослівності.

Мовчання мироносиць – диво, можливо, ще більше через те, що жінці, через її крайню емоційність, гарячність і безпосередність, набагато важче стримувати свої почуття, ніж, скажімо, чоловікові. Благе мовчання святих жінок-мироносиць переконливіше, ніж усі потоки слів, які могли б вийти з їх приголомшених душ. Це благе мовчання святості – гіркий докір кожному з нас, хто ще прагне бути почутим «в багатослів’ї» (Мф. 6:7), яке засудив наш Спаситель.

І дай нам, Боже, сил уподібнитися мироносицям у служінні «з майна свого» (Лк. 8:3), а коли бракує «майна», сповни кожного з нас цнотливого і святого мовчання перед реальністю великої тайни Воскресіння Христового, яку нині чекає уся церковна повнота. Амінь.

Христос воскрес!

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя жінок-мироносиць