Спаситель безнадійних

Про те чи можна бути хорошим і не спастися, роздумує публіцист Олександр Ткаченко . . .

Хороші люди – рятуються. Погані, відповідно – гинуть. Таке розуміння спасіння – не рідкість у сучасному світі. Усе тут, начебто, ясно, логічно і не потребує пояснень. Але давайте спробуємо розібратися: а хто ж така ця сама – хороша людина? За якими критеріями можна визначити, що от ця людина – хороша, і гідна спасіння, а та – така собі і на спасіння не заслуговує?

Тут ми відразу зіткнемося з рядом проблем. Припустимо, водопровідник дядько Вася регулярно пропиває зарплату і б’є свою дружину. А його сусід, професор математики – людина непитуща, добросовісний трудівник і прекрасний сім’янин. Хто з них хороший, а хто поганий? Відповідь, здавалося б, очевидна: звичайно, професор хороший, а водопровідник – ні. Але от студенти, яких професор «завалює» на кожній сесії з щонайменшого приводу, навряд чи погодяться з подібною оцінкою нелюбимого викладача. А товариші водопровідника по чарці, навпаки, переконані, що дядько Вася – прекрасна людина, а його дружина – кобра, яка заважає культурному відпочинку справжніх чоловіків.

Причина такої плутанини, як це не дивно – у відсутності об’єктивних критеріїв поняття «Хороша людина». Уявлення про добро і зло в масовій свідомості сьогодні, на жаль, дуже несистемні, слабо осмислені і не мають під собою жодної основи, окрім особистих переваг, розхожих стереотипів і думок, що склалися через вплив соціального середовища, отриманого виховання і освіти. Те, що вважає для себе порядним одна людина, інша, можливо, оцінить як неналежний, нечесний вчинок. Тому категорії «добре-погано» у світській етиці сьогодні все більше нагадують формулювання: «Що росіянину добре, то німцю – смерть». Можна, звичайно, спробувати вивести чіткі етичні критерії з думки статистичної більшості. Але двадцяте століття переконливо довело, що в розподілі людей на поганих і хороших помилятися можуть навіть цілі народи. А помилки такого масштабу завжди закінчуються колючим дротом нового Гулагу, або печами чергового Освенцима.

Але якщо ми звернемося до християнської етики, ми побачимо ще загадковішу картину. Річ у тім, що в християнстві взагалі немає поняття «Хороша людина». У жодній з 27 книг Нового Завіту це словосполучення не зустрічається жодного разу. У християнстві людина не ототожнюється зі своїми рисами і вчинками. Інакше кажучи, той, хто чинить погано не названий в Євангелії – поганим. Так само як і той, хто здійснює хороші справи не визначається як хороший.

Більше того, у християн є строга заборона на визначення подібного роду. Господь каже: «Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть» (Лк. 6:37). Тому очевидно, що критерії спасіння слід шукати там, де не відбувається ділення людей на поганих і хороших.

Розбійники, митарі і блудниці

Розглянувши християнське вчення про Спасіння, ми виявимо принцип: врятувати можна тільки того, хто гине. Упродовж усього Євангельського оповідання Христос постійно спілкується з людьми, яких навряд чи можна назвати хорошими. Митарі, блудниці, закінчені грішники приходили до Нього сподіваючись на прощення своїх гріхів. І ніхто з них не був Ним засуджений або знехтуваний. Більше того: першою людиною, яка увійшла до Царства Небесного, став… карний злочинець, розбійник, розіпнутий поряд із Христом на Голгофі.

Але кого ж тоді засуджує Христос? Як не дивно – тих, кого їх одноплемінники вважали безумовно хорошими людьми, і навіть – праведниками: фарисеїв, книжників і юдейських старійшин. «Істинно кажу вам, що митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже» (Мф. 21:31). Хто такі блудниці, сьогоднішньому читачу пояснювати не потрібно. А митарями в Євангелії названі набрані з місцевого населення збирачі податків у римську казну. Користуючись своїм привілейованим становищем, вони безсовісно оббирали земляків, стягуючи з них багатьох більше за покладене. Загалом, щось середнє між податковими інспекторами, що прокралися, і поліцаями часів Другої світової. І такий от народ був оцінений Христом вище, ніж знавці і ревнителі юдейського Закону!

А причина такої оцінки дуже проста. Усі грішники, які приходили до Христа просити Його про прощення своїх гріхів, були абсолютно упевнені, що не мають жодних заслуг перед Богом. Це були ізгої, відкинуті своїм народом. Усі вони знали, що нічого, окрім засудження, ні в людей, ні в Бога не заслужили. Окрім милості Божої, їм не було на що розраховувати. І вони отримали цю милість. Це, звичайно, не означає, ніби Христос рятує тільки злочинців і негідників. Той, хто опустився до дна просто краще розуміє, що тоне. А від дна іноді зручніше відштовхнутися.

У другоканонічній книзі Юдиф Бог названий дивними словами – «Спаситель безнадійних». У цій фразі дуже точно виражена сама суть християнства. Кого спасає Христос? Тих, хто, опинившись у безвихідній ситуації, просить Його про допомогу, ні на що більш не сподіваючись. Такі люди і називають себе християнами. І якщо хороша людина, не будучи християнином, сподівається врятуватися, цьому може бути лише два пояснення. Або така людина не розуміє – хто такі християни, або – не вважає своє становище остаточно безнадійним. Вона може сподіватися на власні сили або на допомогу когось ще, окрім Христа. І це – її законне право. Бог не віднімає в людини свободи вибору. Але всім хорошим (та і поганим теж) людям треба ясно розуміти масштаб біди, від якої Христос рятує тих, хто погодився назвати Його своїм Господом. Тому що Христос рятує Своїх людей від смерті.

Волелюбний водолаз

Жодна людина не знає свого майбутнього. Світ навколо нас постійно і нестримно змінюється. Разом з ним змінюємося і ми самі. Кожна прожита мить приносить у наше життя нові обставини, що примушують нас коригувати свої плани навіть на найближчий час. Ми можемо лише припускати з різною мірою упевненості, що з нами станеться, а чого ми спробуємо уникнути. І лише в одному факті нашої майбутньої біографії кожен з нас може бути абсолютно упевнений. Ми всі помремо.

Кожен – у свій термін. Одні – від старості, другі від хвороб або нещасних випадків. Але помремо обов’язково. Людина боїться смерті і не любить про неї думати. Але це не змінює справи. По суті, ми починаємо помирати в момент свого народження. І кожна секунда наближає нас до кінця нашого життя. Ось тут і виникає питання питань. Якщо смерть – повне припинення буття людської особистості, то абсолютно незрозуміло: а навіщо все це було треба? Ну жила людина певний час, ну раділа, страждала. Намагалася пізнати світ, себе в цьому світі, шукала сенс свого існування. А сенс виявився в тому, що і сама вона, і її діти і діти їх дітей, усі без виключення засуджені до смерті. І залишається лише витратити час життя, що залишився, на отримання максимальної кількості задоволень. Які, втім, теж досить швидко приїдаються. Але це все-таки краще, ніж нічого…

Християнство пропонує абсолютно інший погляд на життя і смерть. Людина народжується для того, щоб жити вічно. Смерть для християн не кінець, а просто перехід до іншої форми існування. І якість цього існування безпосередньо залежить від того, як людина прожила своє земне життя. Іншими словами, ми можемо використовувати своє життя як сходинку до Життя Вічного. А от яким чином це відбувається, ми можемо зрозуміти лише з’ясувавши, що таке смерть і звідки вона з’явилася.

Християнське віровчення стверджує, що Бог не створив смерті. З релігійного погляду смерть – результат невірно використаної свободи, яку Бог дав першим людям. Людина була створена з дуже високим призначенням – бути намісником Божим на землі. За задумом Божим, вона повинна була царювати над всім матеріальним світом, виконуючи волю Божу про цей світ. Але людина могла також відмовитися від цієї місії і почати жити за своєю волею. На жаль, перші люди обрали другий варіант стосунків з Богом. Але ж людина не має в собі джерела життя, оскільки це життя дав їй Бог. Що ж відбувається з живою істотою, що відірвалася від джерела свого життя? На цю тему в сучасній публіцистиці є розхожий алегоричний сюжет.

Припустимо, водолаз працює глибоко під водою, на морському дні. Повітря, необхідне для дихання, поступає до нього з поверхні моря по шлангу. І раптом водолаз вирішує, що цей шланг сковує його свободу пересування. Щоб спокійно ходити по дну в будь-якому напрямі на великі відстані, водолаз перерізає шланг. Подальша його доля – очевидна.

Відпавши від Бога, людина почала помирати. Ця смертність перейшла в спадок до всіх її нащадків. Відпадання від Бога як джерела життя викликало патологічні зміни в духовній і фізичній природі людини. Вона, можна сказати, заразилася смертельним захворюванням, яке передається в спадок і, незважаючи на всі людські зусилля, невиліковне.

Але «неможливе для людей – можливе для Бога» (Лк. 18:27). Сам Творець цього світу прийшов до людей, щоб зцілити хвору людську природу і відновити зв’язок людини з Богом, який перші люди так необачно зруйнували. Відпадання сталося через прихилення людської волі до зла. Отже, для того, щоб врятуватися, людина повинна привести свою волю у відповідність з Волею Божою, яка виражена в заповідях. От, здавалася б, і відповідь на питання: можна бути просто хорошою людиною, виконувати заповіді і, тим самим – врятуватися, не будучи при цьому християнином. І тут ми стикаємося ще з одним парадоксом християнства. Річ у тім, що найважливішим моментом у вірі християн є їх переконання в повній своїй неспроможності виконання будь-якої Божої заповіді.

Безкорисливе творення добра

У християнському розумінні добро – це наслідування задуму Божого про світ і людину, а зло – ухилення від Божої волі. Відпадання від Бога калічило моральну природу людини. Усі її душевні риси, спочатку призначені для добрих справ, прийшли в розлад. Добро занепалої людини виявилося перемішаним із злом. Навіть знаючи, що таке добро, у чому Воля Божа, людина не в змозі її виконати за свого найпалкішого бажання. У цьому легко переконатися кожному. Варто, наприклад, спробувати хоч би на один день припинити ділити людей на поганих і хороших (тобто виконати заповідь про незасудження ближнього). І відразу стане ясно – ми на це не здатні. Наша хвора природа заважає нашим благим намірам. От як про це писав апостол Павло: «Бо знаю, що не живе в мені, тобто в моєму тілі, добре; бо бажання добра є в мені, але щоб зробити таке, того не знаходжу. Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю» (Рим. 7:18,19). Водій, який порушив правила дорожнього руху і потрапив в аварію, не може їхати далі зовсім не тому, що забув правила. А тому, що в нього зламані руки.

І якби Христос дав людям заповіді просто як формальне знання про добро, це було б неймовірно жорстоко. Заповіді виявилися б тоді для занепалої людини непереборною стіною. Але Господь пообіцяв Свою допомогу будь-кому, хто наважиться жити за Його Заповідями: «І ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28:20). Цю Божу допомогу в здійсненні добра християни називають – Благодаттю. І жодну з добрих справ, здійснених ними, вони не приписують собі. Джерело будь-якого добра для християн – їх Бог, Який сказав: «Перебувайте в Мені, і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:4,5). Від людини вимагається лише виявити вольову рішучість до виконання Заповіді. А сили на це виконання дає Бог. Таку співтворчість людини і Бога в справі спасіння богослов’я називає «синергією».

І думка про те, ніби християни роблять добро сподіваючись на нагороду, може виникнути лише в того, хто не знає слів Христових: «Коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10).

Церква – це лікарня. Лікар у цій лікарні – Христос. А християни – усього лише хворі, які стараються точно виконувати приписи Лікаря. Одужання, у відомому сенсі, дійсно можна розглядати як нагороду за рішучість відправитися на лікування.

Але ж спасіння – це єднання людського духу з Духом Божим. І якщо людина робить добро, не маючи на увазі цієї мети, то, безкорисливе творіння добра може виявитися для людини – даремним, якщо не приводить її до Джерела всякого добра.

Найстрашніша хвороба

Тертуліан писав, що душа людська за самою своєю природою християнка. Адже Бог створив людей за подобою Своєю. Тому прагнення робити добро є природною властивістю і потребою будь-якої людини, незалежно від її релігійних переконань. Це і є той самий моральний закон у людині, що так дивував Еммануїла Канта. І людей, які прагнуть наслідувати цей природний закон добра, дуже багато. Незважаючи на пошкодженість Образу Божого, людина дбайливо зберігає в собі іскорки природного добра, інтуїтивно розуміючи, що це найцінніше її надбання.

Так виснажений довгими мандрами в пустелі подорожній дорожить флягою із останнім запасом води. Вода ця – каламутна і тхне, але для подорожнього вона цінніша за всі скарби світу. І раптом за черговим барханом перед ним відкривається величезне озеро, наповнене напрочуд чистою і свіжою водою. І що ж робити цьому подорожньому? Він може кинутися до озера з останніх сил, кидаючи все, що заважає бігти, щоб швидше поринути в рятівні прохолодні хвилі. Але може вирішити для себе, що вода в нього ще залишилася, і йтиме уздовж берега, поки не кінчиться його мізерний запас. А потім помре від спраги, так і не доторкнувшись до прозорої води, яка плескалася біля самих його ніг.

Христос сказав: «Хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є» (Ін. 7:37). Сказано це про жадання добра, про прагнення до істини, як – до вищого блага. І тим, хто творить добро заради самого добра, Господь обов’язково відкриває Себе. А от чи прийме людина Христа як свого Спасителя або визнає для себе достатнім просто наслідувати Його Заповіді, як ще одному з безлічі етичних вчень – це справа особистого вибору кожної людини, будь вона хороша чи погана. Але коли людина вважає Христа – Богом, та все ж сподівається врятуватися власними чеснотами, тоді вона і справді ризикує залишитися поза спасінням, навіть якщо є членом Церкви. Бо найстрашніша хвороба людського духу – упевненість у власному здоров’ї.

Автор: Олександр Ткаченко