Гріхи ближніх

Про неприпустимість осудження ближніх і важливість покаяння роздумує редакція сайту . . .

«Приводять книжники і фарисеї до Нього (себто Ісуса) жінку, схоплену під час перелюбу, і, поставивши її посередині, кажуть Йому: Учителю, цю жінку взяли нині на перелюбі; а Мойсей в законі повелів нам побивати таких камінням; а Ти що скажеш?» (Ін. 8:3-5).

Як часто ми, вірні, опиняємося на місті книжників і фарисеїв, які добре знаючи в чому полягають заповіді Божі, швидко ухвалюють оточуючим вирок за їхні численні переступи цих самих заповідей! А ми? Хіба самі ми виконуємо їх? Куди там! Адже ми так зайняті вишукуванням скалки в оці ближнього, що нам немає жодного діла до колоди в оці власному…

Подібні слова тішать слух людей зовнішніх до Церкви. І не тільки тішать, але і викликають схвалення: адже поведінка багатьох вірних нічим не відрізняється від згаданої поведінки книжників і фарисеїв. «Правильно, так їм, лицемірам! Самі не виконують, а нас звинувачують», – такі репліки, чи подібні до них, часом можна почути з вуст людей зовнішніх до Церкви. От лише кажучи так, ці люди самі уподібнюються тим самим книжникам і фарисеям… які знаючи заповіді Божі самі їх не дотримувалися, але були швидкі на суд стосовно не виконання їх ближніми.

Так, вірні, принаймні деякі з них, бувають нічим не кращими за лицемірних фарисеїв. Проте їх негідна поведінка в жодній мірі не дає права для осудження, адже «Один є Законодавець і Суддя, Який може спасти і погубити; а ти хто, що судиш ближнього?» (Як.4:12). І це біблійне попередження стосується абсолютно всіх: як вірних, так і тих, хто до їх кола не входить. Та сама картина відбувається і з заповідями Божими: вони стосуються абсолютно всіх, без жодного виключення, на кшталт законів земного тяжіння. І байдуже, що та чи інша людина думає з цього приводу.

«Всі згрішили і позбавлені слави Божої» (Рим. 3:23) – і знову ж таки, байдуже, що думають люди з цього приводу. Усі ми є боржниками перед Богом, усі, кожен з нас переступив Його святий Закон, який є обов’язковим для всіх. От лише люди зовнішні до Церкви якось це ігнорують чи забувають. Або ж не знають, що теж не варто виключати. Але навіть незнання цього біблійного принципу не дає їм права судити ближніх чи вдавати, що виконання Заповідей Божих – це прерогатива лише вірних, а вони якось самі вирішуватимуть чи треба дотримувати ці заповіді чи ні…

«Не обманюйтесь: Бог зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне. Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал. 6:7,8), – от лише деколи складається таке враження, що це Боже попередження люди сприймають вибірково: вони вважають себе цілком духовними, а от оточуючих… кого як, тим самим уподібнюючись книжникам і фарисеям. І така вибіркова філософія стосується людей зовнішніх до Церкви куди більше, ніж вірних, яких за народною звичкою прийнято звинувачувати ледь не у всіх смертних гріхах.

Але у вірних є милостивий Бог, до Якого вони можуть завжди звернутися за допомогою в подоланні цих гріхів, якщо вони дійсно мають місце. А до кого за допомогою в подоланні гріхів звертатися людям зовнішнім до Церкви? А навіщо? Для них куди цікавіше і легше відшукувати гріхи ближніх, ніж каятися у власних. Принаймні, доки не встигне «посіяне».

Редакція сайту


Ваш коментар: