Правила християнської ненависті

“Як можна ненавидіти гріх, але любити грішника?” – на це питання спробує дати відповідь публіцист Олександр Ткаченко . . .

Є в християнській традиції слова, які звучать дуже правильно і ефектно, немов античний афоризм. Власне, з цієї причини їх так часто люблять повторювати в найрізноманітніших обговореннях і мережевих спорах – сказав, і далі можеш вже не сумніватися у своїй правоті. Осоромлені опоненти понуро визнають свою поразку, а прибічники віртуально аплодують численними вподабайками. Ось ці слова: «ненавидь гріх, але люби грішника». Що називається – коротко і ясно. Хоча, насправді, коротко воно, дійсно, коротко. А от щодо ясності – далеко не так просто, як може здатися.

Ну насправді, як цю лаконічну заповідь здійснити на практиці? Адже гріх не має якогось самостійного буття у відриві від людини, що його коїть. Не буває злодійства без конкретної людини, що вкрала чужу річ або гроші. Вбивство є лише там, де цілком певний суб’єкт перервав чуже життя. А брехня неможлива без того, хто відхилився від правди. Гріх без грішника – це «сферичний кінь у вакуумі», абстракція, можлива лише в добре розвиненій уяві. Як же можна цю абстракцію зненавидіти, а людину, що своїми діями впустила її у світ, дала їй свою плоть і кров, надала гріху можливість діяти через себе, що спричинила страждання іншим людям – ось цю саму людину – полюбити?

Знайти теоретичне рішення цієї суперечливої задачі, напевно, неможливо. Проте велика кількість християн у всі часи знаходила шляхи і способи практичного її здійснення. І те, що не виходить збагнути, цілком можливо сприйняти як певний досвід життя, який слід наслідувати за можливістю. Зрозуміло, для християн таким досвідом у першу чергу є земне життя Ісуса Христа. Приклади з житій святих також можуть дати розуміння про те, як треба любити грішників, ненавидячи при цьому гріх. Проте святими Церква визнала їх якраз у тій мірі, в якій вони уподібнилися Христу. Помилкою було б «канонізувати» кожну дію кожного святого, припускаючи любов Христову абсолютно в усьому, що б вони не здійснювали у своєму житті. Зразком для наслідування є лише ті справи святих, в яких вони були подібні до Господа. Тому найпростішим і надійнішим способом знайти реальний приклад любові до грішників і ненависті до гріха буде все ж дослідження Євангелія.

Питання 1: Якщо ми хочемо бути людьми чистими, то навіщо нам церемонитися з «брудними»?

Ісус Христос – єдиний представник людства, який не мав у собі навіть тіні якогось гріха. Адже гріх – це порушення Божої волі. А Боголюдина Ісус повністю підпорядкував Свою людську волю – волі Божественній. У Ньому не було жодної думки, жодного почуття, слова або дії, що порушували волю Отця, Який послав Його. І тому абсолютно усі люди порівняно з Ісусом з Назарету є грішниками, незалежно від глибини свого падіння або висоти своєї праведності. Людям властиво порівнювати один одного, виявляти – хто кращий, хто гірший, мірятися досягненнями, зводити різні шкали цінностей, на яких праведники, – десь на недосяжному верху, а грішники – у бруді і мороці найнижчих шарів.

Але для безгрішного Ісуса Христа будь-яка така шкала знизу доверху буде заповнена одними нещасними заблукалими дітьми, що відпали від Бога і страждали від цього. Серед яких найбільше потребують допомоги якраз «найгірші» за нашими людськими мірками.

Одна із згаданих в Євангелії категорій грішників, що найбільш запам’ятовуються, – це безнадійно хворі люди. При читанні епізодів, де говориться про них, ми зазвичай переймаємося до них співчуттям і не сприймаємо їх як грішників. Проте євангельський текст прямо свідчить, що причиною хвороби стало їх грішне життя. Що ж робить Ісус, коли бачить перед Собою такого покаліченого власними гріхами бідолаху? Гнівно хмурить брови? Читає йому нотації про здоровий спосіб життя і необхідність наслідувати заповіді? Закликає співвітчизників подивитися на наочний приклад – до чого гріх може призвести нормального законослухняного юдея? Ні. Без всяких моралей Він зціляє нещасного і тут же йде. Лише при наступній зустрічі, наодинці Ісус каже зціленому: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14).

Те ж саме відбувається і при спілкуванні Ісуса з блудницями-повіями, з митарями – злодійкуватими податковими інспекторами на службі в окупантів-римлян, з іншими покидьками юдейського суспільства, позначеними в Євангелії загальним словом, – «грішники». Цих знедолених своїм народом людей Ісус не сварить, не засуджує, але їсть і п’є з ними за одним столом, спілкується з ними, приймає від них знаки поваги. Для благочестивих фарисеїв здається немислимою така поведінка шанованого народом Учителя. Але для Бога, Який утілився, їх показне благочестя – лише побілка на камінні, що закриває вхід у похоронну печеру, наповнену мертвими кістками. Усі люди без виключення уражені гріхом, усіх прийшов врятувати Ісус. І той, хто прикрив свої виразки красивим одягом, у Його очах нічим не кращий за того, чиї виразки були виставлені на загальну ганьбу.

Жінку, яку хотіли убити за зраду чоловікові, Ісус захищає від натовпу однією лише фразою: «Хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь» (Ін. 8:7). І при цьому навіть не піднімає голови, зображуючи на піску якісь знаки.

У церковному переданні є цікаве трактування цього євангельського епізоду. Згідно з ним, Ісус писав на піску пальцем таємні гріхи кожного з обвинувачів. Писав коротко, але смертельно страшно для того, хто викривається, бо за будь-який з цих гріхів за юдейським законом покладалася смерть. Святитель Микола Сербський розповідав про це у формі художньої розповіді:

«Мешулам – викрадач церковних скарбів, – писав Господь перстом по землі;

  • Ашер скоїв перелюб з дружиною брата свого;
  • Шалум – клятвопорушник;
  • Елед ударив батька;
  • Амарнах присвоїв маєток вдови;
  • Мерарі скоїв содомський гріх;
  • Іоїль поклонявся ідолам.

І так про усіх за порядком писав по землі перст праведного Судді. А ті, про кого Він писав, схилившись, читали написане з невимовним жахом. Усе їх майстерно приховуване беззаконня, яке порушувало закон Мойсеїв, було відоме Йому і ось зараз перед ними оголошене. Вуста їх раптом замовкли. Зухвалі гордівники, що гордяться своєю праведністю, і ще зухваліші судді чужої неправедності, стояли нерухомо і безмовно, як стовпи в храмі. Вони тремтіли від страху, не сміючи дивитися один одному в очі, про жінку-грішницю вони вже не пам’ятали. Вони думали тільки про себе і свою смерть. Жоден язик більше не міг вимовити це докучливе і лукаве – Ти що скажеш? Господь не сказав нічого. Він не сказав нічого. Йому було бридко Своїми пречистими вустами оголосити їх гріхи. І тому писав по пилу те брудне, що заслуговує написання на брудному пилі. Друга причина, через яку Господь писав по пилу, ще дивовижніша. Те, що написане на пилу, швидко зникає, не залишаючи сліду. А Христос не хотів оголошувати їх гріхи усім і кожному. Бо, якби цього хотів, все-таки сказав би про них перед усім народом, викрив би їх, і народ, згідно із законом, побив би їх камінням. Але Він – беззлобний Агнець Божий, не бажав ні помсти, ні смерті тим, хто постійно замишляв Його убити і хто більше хотів Його смерті, ніж собі вічного життя.

Господь тільки хотів, щоб вони замислилися про власні гріхи. Хотів нагадати їм, щоб вони під тягарем власного беззаконня не були жорстокими суддями чужих; щоб прокажені гріхом не поспішали лікувати чужу проказу; щоб, будучи злочинцями, не розштовхували інших, щоб бути їм начальниками. Це усе, чого хотів Господь. І коли Він закінчив писати, Він знову розрівняв пил, і написане зникло».

Грішники «праведні» виявилися на перевірку нічим не кращими за грішницю, яку вони з гнівом викривали в її гріху.

І знову все той же фінал, все та ж тиха, наповнена любов’ю фраза: «Ісус, підвівшись і нікого не побачивши, крім жінки, сказав їй: жінко! Де ті, що звинувачували тебе? Ніхто тебе не осудив? Вона відповіла: ніхто, Господи. Ісус сказав їй: і Я не осуджую тебе; іди, і віднині більше не гріши» (Ін. 8:10-11).

Питання 2: Кого Ісус бив бичем у храмі і чому перевернув столи торгівців?

Ісус любить і жаліє грішників, як добрий лікар любить своїх пацієнтів, що страждають. Але і ненависть Його до гріха безперечна. Підтвердженням тому – вигнання торговців з Храму, описане у всіх чотирьох євангелістів. Найбільш яскраву картину подає Євангеліє від Іоанна: «Наближалася Пасха юдейська, і Ісус прийшов до Єрусалима. І знайшов, що в храмі продавали волів, овець і голубів, і сиділи міняльники грошей. І, зробивши бич з вірьовок, вигнав з храму всіх, овець і волів; і розсипав гроші міняльників, а столи їхні поперекидав. І сказав продавцям голубів: візьміть це звідси і не робіть дому Отця Мого домом торгівлі» (Ін. 2:13-16).

Описи ці в певних деталях істотно різняться між собою, тому Іоанн Златоуст вважав, що в різних Євангеліях йдеться як мінімум про два різні епізоди. На його думку, Ісус двічі влаштовував в Єрусалимському храмі подібну «ревізію» з перевертанням столів.

Часто ці епізоди читачі сприймають не зовсім вірно, вважаючи, ніби гнів Ісуса був викликаний самим фактом торгівлі у святому місці. Насправді усе йшло дещо складніше. Храмовий комплекс в Єрусалимі складався зі святилища і дворів, що оточували його. Найпросторішим з них був двір язичників – єдина територія храмової гори, де могли перебувати неєвреї. Саме тут і проводилися усі комерційні операції з грошима і тваринами, причому на цілком законних підставах, не оскверняючи святилище.

Річ у тім, що щорічний податок на Єрусалимський храм і взагалі будь-яке грошове пожертвування в храмову скарбницю можна було принести тільки спеціальними «храмовими» грошима – срібниками, або, як їх ще називали, – сіклями. Тому паломникам, які прийшли здалека, спочатку треба було поміняти свої гроші на храмові сіклі. У цьому їм допомагали міняйли, які ставили свої столи у дворі язичників. За свої послуги вони брали комісію, яка складала майже дві третини від обмінюваної суми. Але на цьому вилучення грошів у паломників не закінчувалося. Далі на отримані срібники вони повинні булі тут же, у дворі язичників, придбати тварин для принесення в жертву. Цей живий товар коштував тут набагато дорожче, ніж у місті, але паломники усе ж купували тварин за завищеною ціною. Причина тому була проста. Храмові служителі перевіряли усі принесені жертви на відсутність дефектів (а за перевірку, між іншим, також доводилося платити). Воли і вівці, куплені в іншому місці, після такої експертизи украй рідко отримували позитивний відгук. Щоб позбутися цієї процедури, люди вимушені булі купувати тварин при храмі, але вже утридорога.

Система, задумана для того, щоб допомагати паломникам, через людський гріх перетворилася на інструмент грабежу і безсовісної наживи храмових служителів. Тому Ісус і назвав міняйл і продавців худоби розбійниками, що оббирають богомольців. Не сама торгівля у дворі язичників, а лихва, яку брали служителі з людей, що прийшли, стала причиною Його гніву, як про це пише блаженний Єронім Стридонський: «неначе не про це проповідував Єзекиїль, кажучи: Не беріть лихви і неналежного (Єз. 22:12). Господь, бачачи в Домі Отця Свого такого роду угоди, або розбійництво, спонукуваний запалом духу, – згідно з тим, що написано в 68-му псалмі: «Бо ревність до дому Твого з’їдає мене» (Пс. 68:10), – зробив собі бич з вірьовок і вигнав з храму великий натовп людей із словами: «Дім Мій домом молитви назветься; а ви зробили його вертепом розбійників». Насправді, розбійник – та людина, яка з віри в Бога отримує прибуток, і храм Божий він обертає в печеру розбійників, коли його служіння виявляється не стільки служінням Богові, скільки грошовими угодами».

Проте навіть тут, такими жорсткими методами наводячи лад у дворі язичників, Ісус розділяє гріх і самих грішників. Згадки про бич викликають у багатьох спокусу подумати, що утілений Бог, здатен був бити людей, які провинилися перед Ним, спеціально виготовленим для цього знаряддям.

Щоб захистити читачів Євангелія від подібних припущень, Євтимій Зігабен – один з авторитетних тлумачів Священного Писання – детальніше пояснив це місце: «Слід зауважити, що, зробивши бич, Ісус Христос не бив людей, але тільки злякав їх і видалив, а овець і волів, звичайно, ударяв і вигнав».

Питання 3: Чиї гріхи слід  ненавидіти передусім?

Ісус не мав у Собі жодного гріха, але з милосердям ставився до грішників, як би низько вони не пали. Ким же ми виглядатимемо в Його очах, якщо раптом вирішимо, ніби хтось з людей за своїми гріхами виявився нижчим за нас і тепер ми маємо право говорити або нехай навіть тільки думати про таких грішників зі зневагою? Невже зі своїми гріхами ми настільки вже розібралися, що настала пора звернути увагу на чужі?

Адже саме про них, про людей, що скоїли явний гріх, Господь піклується більше, ніж про будь-кого. Заради кожної з таких заблукалих овець Він готовий залишити слухняне стадо і вирушити на пошуки в смертельно небезпечну подорож. Страшну смерть на хресті прийняв Він за грішників, а не за праведних. І кожному з нас у будь-який момент може нагадати про наші власні гріхи – так само, як у той раз, коли, схиливши голову, Він писав на піску імена охоплених праведним гнівом викривачів.

Гріх гідний ненависті. Але кожному, хто бажає власного спасіння, необхідно навчитися ненавидіти гріх передусім у собі самому. А до всіх інших людей ставитися так, як ставився до них Господь наш Ісус Христос – з любов’ю і співчуттям. Звичайно, сказати це набагато простіше, ніж зробити. Та все ж навряд чи вийде знайти якийсь інший практичний спосіб виконання цього парадоксального правила: ненавидь гріх і люби грішника.

Автор: Олександр Ткаченко