Земне життя – тяжкість і покарання? (завершення)

Продовження роздумів публіциста Олександра Ткаченка, що присвячені мінливостям життя та шляху їх подолання . . .

Так ховатися від життя чи жити?

Земля не рай. Але саме тут вигнана з раю людина може набути головне благо як земного, так і загробного життя – упокорювання. І тут виникає нове питання – як же здобувається це благо? Тут у віруючих людей можна зустріти дві позиції, що дуже сильно відрізняються одна від одної.

Одну з них можна описати приблизно так. «Земля – територія вигнання. Тому тужитимемо, здійснюватимемо поменше рухів тіла, щоб не згрішити ненароком, і терпляче чекати, коли Господь забере нас звідси в кращий світ».

Друга позиція виглядає таким чином: «Так, земля – територія вигнання. Але Ісус прийшов сюди і не ховався від світу, ходив серед людей, допомагав їм, лікував їх, проповідував їм Царство Небесне. Тому ми робитимемо те ж саме в міру своїх сил і отриманих від Нього дарів».

Будь-кому, хто хоч би одного разу прочитав Євангеліє, очевидно, що саме другий варіант відповідає заповідям Христовим. Забившись у найдальший кут і чекаючи, коли ж закінчиться це обтяжливе земне життя, дивно було б розраховувати на якісь бонуси від Того, Хто казав Своїм учням: «Ви – сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям. Ви – світло світу. Не може сховатися місто, яке стоїть на верху гори. І не запалюють світильник, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить всім у домі. Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:13-16).

Християнин – той, хто живе і діє у світі серед людей, а не той, хто сховався від них у віртуальному окопі, сподіваючись якось перечекати цей жахливий проміжок часу між своїм народженням і смертю.

Життя за заповідями неодмінно припускає взаємодію з іншими людьми: тому, хто просить – дай, того, хто проклинає тебе – благословляй, спраглого – напої, голодного, – нагодуй, хворих і ув’язнених – відвідай, принеси їм їжу, одяг, ліки, підтримай добрим словом. Ну а найголовніше – говори людям про Христа, про Царство Небесне, приводь до Христа усе нових і нових людей. Твори Церкву Божу. Бо саме заради цього Христос і приходив на землю – зібрати розсіяні чада Божі воєдино.

Сіль землі – адже це не просто про смакові якості. За часів Євангелія сіль була найдоступнішим консервантом, що дозволяє зберігати продукти на тривалий час у жаркому кліматі Середземномор’я. Називаючи своїх учнів сіллю землі, Ісус мав на увазі, що саме вони своєю проповіддю повинні просочувати усі народи, зберігаючи їх від гріховного занепаду.

У вужчому сенсі кожен християнин покликаний свідчити про Христа вже самим своїм життям. Адже не кожен з нас отримав дар учительства і проповіді. А от благодать Святого Духа отримали через хрещення усі християни. Саме завдяки цій отриманій силі християни можуть не грішити там, де усі інші люди віддають перевагу гріху. І цього іноді буває досить для того, щоб свідчити про істину Христову в місцях, куди за волею Божою ми буваємо поставлені. Не лаятися там, де усі інші лаються. Не пиячити там, де усі звикли до щедрих узливань. Не красти там, де злодійство для інших стало нормою. Це може здатися наївним міркуванням, але іноді людям буває досить навіть одного прикладу чесного, праведного життя, щоб і своє життя хоч би спробувати змінити в бік добра.

Там, де укоренилася страшна у своїй повсякденності формула гріха «а що такого, усі так роблять», християнин може вже самим фактом свого існування засвідчити: ні, так роблять не усі. І стати в загальному гріховному мороці вогником життя, від якого спалахне ще один, і ще, і ще. Це і є – бути світлом світу. Це і означає – бути сіллю землі, зберігати себе і тих, хто поруч, від гнилизни, яку гріх вносить у наше життя.

Але як жити, щоб не втратити сенс перед лицем страждання і смерті?

Людина із самого моменту свого народження починає розширювати свій досвід. Вона постійно освоює усе нові і нові простори знань і навичок. Спочатку вчиться дізнаватися обличчя мами, її голос. Потім – їсти з ложки. Потім – ходити, говорити, зводити будиночок з кубиків, складати букви в слова. Список цей можна продовжувати дуже довго, бо уважна до свого життя людина вчиться усе життя. Але от питання – до чого усі ці знання і навички, якщо у фіналі своєї особистої історії людина помре? Чи згодяться вони їй там, куди вона потрапить після своєї смерті? Про весь багаж людського досвіду сказати щось важко. Але ось ці дві риси для неї безумовно виявляться потрібними – упокорювання і уміння любити. По суті, це два аспекти любові: упокорювання якраз і є здатністю визнавати свою слабкість, просити іншого про підтримку, довіряти своє життя тому, хто тебе любить, вірити йому навіть там, де тобі дуже страшно і боляче. Приймати любов і давати любов самому – от найважливіші уміння, яким вчиться людина у своєму земному житті. А це можна зробити тільки в спілкуванні з іншими людьми.

Це непростий шлях. На ньому доведеться часто зазнавати невдачі, відчувати біль і розчарування, стикатися зі своєю і чужою слабкістю. Але іншого шляху в життя вічне просто немає. Щоб літак зміг злетіти, йому треба набрати на злітній смузі швидкість достатню для відриву від землі. Земне життя для християнина подібне до такої злітної смуги: треба обов’язково рухатися в бік любові до Бога і ближніх, набирати швидкість, вчитися просити в Бога допомоги там, де не справляєшся сам. Щоб ще тут, на землі, відчути з радісним подивом як невидима сила Божа підтримує тебе, не дає впасти і дбайливо спрямовує до неба.

Напевно, цей досвід спілкування з Богом і є головне благо земного життя людини, якщо дивитися на це життя з погляду вічності. Проте і усі інші добрі радощі дає тут Бог кожному з нас. Смачна їжа і приємна прохолода води в жаркий полудень, ласкаве сонце і шиплячий на піску морський прибій, тиша величного лісу у світанкову годину і хмари над гірськими вершинами. Прекрасна музика, література, живопис, що зафіксували в собі красу і мудрість, яка відкрилася їх авторам. Радість сильного, спрямованого до життя тіла, що розквітає в іскрометному танці. Захват подружньої любові і ніжність батьківських обіймів, світлі спогади юності і тихі фарби заходу життя. Усе це Бог щедро дає нам у цьому земному житті. І ці земні блага християни теж приймають з вдячністю, шанують їх як дар Божий і користуються ними як підмогою у своєму русі до благ життя майбутнього віку.

Підведемо підсумки

Земне життя – місце покарання?

Земне життя – це ситуація, в якій людина опинилася після того, як відпала від Бога і не змогла більше перебувати поруч з Ним у раю. Райський сад – місце, куди Бог поселив створену людину і дав їй заповідь – зберігати і ростити цей сад. Перетворюючи світ за межами райського саду, людина була покликана поступово перетворити на рай усю Землю. Максим Сповідник пише, що людина повинна була «з’єднати рай і іншу землю святістю свого життя». Але, відпавши від Бога, людина цю святість втратила. І опинилася в тому самому ще не перетвореному світі за межами раю, але вже позбавлена можливості змінювати його за образом раю і володарювати над ним на благо для себе і для світу.

Тепер головною метою людини стало елементарне виживання в середовищі, що несподівано виявилося для неї ворожим. Поки людина не втратила святості, весь світ з радістю корився їй. Після відпадання людини від Бога світ став для неї простором постійної небезпеки і важкої праці.

У чому ж тут благо земного життя?

Головне благо земного життя людини – можливість повернення до Бога, відновлення втраченого зв’язку з Творцем. Відблиск цього вищого блага може відкритися людині в усьому, що радує її серце в цьому світі, тому що Бог залишив для людини, що відпала від Нього, таку можливість: «Від однієї крови створив увесь рід людський для проживання по всій землі, наперед визначивши часи і межі їх перебування, щоб вони шукали Бога, чи не відчують Його і чи не знайдуть, хоч Він і недалеко від кожного з нас: бо ми Ним живемо‚ і рухаємось‚ і існуємо» (Діян. 17:26-28).

Для когось Бог відкривається через красу і велич створеного світу. Для когось – через розумність законів природи. Але найяскравіше образ Божий виявлений у людині, яка і була створена за цим образом. Тому вищим благом у земному житті людини можна також назвати і навичку любові до інших людей, не набувши якої, людина ніколи не зможе полюбити і Бога.

Отримання раю – це повернення до Бога, відновлення втрачених у гріхопадінні любові і довіри до Нього. Але любов до Бога неможлива без любові до ближніх, як про це пише апостол Іоанн: «Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого» (1Ін. 4:20-21).

Будь-які матеріальні блага порівняно з цією можливістю любити і бути улюбленим тьмяніють і знецінюються. У земному житті можна мати колосальне багатство, мати величезну владу і при цьому залишатися нещасною, самотньою людиною, що не має досвіду любові і близькості. Лише в досвіді любові відкривається для людини образ втраченого раю.

Втім, Бог і матеріальні блага дає людям заради їх розради і не засуджує людей за користування цими благами. Але справжньою цінністю і справжнім благом для людини може стати лише те, що ніколи і за жодних обставин не може бути в неї відібране. Гроші, нерухомість, влада – усе це будь-яка людина неминуче залишить тут, на землі, коли настане її черга помирати. Тільки любов до Бога і ближнього залишиться з нею там, за смертною межею. І тільки вона здатна повернути людині втрачений рай.

Що маємо на увазі, коли, утішаючи людину, яка втратила близького, кажемо: померлому «там зараз краще»?

Земне життя для людини – період дозрівання для життя вічного. Це складний і непростий шлях, на якому кожного з нас чекають випробування, тяготи, труди і хвороби. Як майстерний ювелір випалює у вогні усі домішки із золота, роблячи його чистим, так і Бог проводить кожного з нас через це земне життя, допомагаючи позбутися усього, що заважає нам повернутися в рай. І закликає кожну людину в найслушніший для її посмертної долі момент. Кожен з нас помирає або на піку свого духовного розвитку, або коли Бог бачить, що подальше життя змінюватиме її душу тільки в гіршу сторону. Будь-якій людині Бог бажає тільки блага. І коли ми кажемо про померлих «для них там зараз краще, ніж було тут», то маємо на увазі, що їх період випробувань тут закінчився. І тепер вони отримують ті блага, до прийняття яких змогли підготувати себе на шляху свого земного життя.

Автор: Олександр Ткаченко