Земне життя – тяжкість і покарання?

Роздуми публіциста Олександра Ткаченка, що присвячені людському гріхопадінню, його тяжким наслідкам, Божому задуму стосовно людей та їх поверненню до Бога . . .

Напевно, дуже багато людей, відповідаючи на це питання лише збентежено похитають головою. Вже дуже несхожі тяготи нашого буття на райське блаженство. Але чому ж тоді Біблія каже про продовження земного життя людини як про благо, яким Бог нагороджує праведників? А якщо земне життя дійсно – благо, тоді чому про померлу людину прийнято казати «їй тепер краще, ніж нам», «нарешті, вона повернулася додому» або навіть «відмучилася»? Відповісти на ці питання з християнського погляду навряд чи можливо без невеликого екскурсу у Священну історію.

Як на Землі усе стало таким тяжким?..

Біблія розповідає про те, що створена людина була поміщена в райський сад не просто для блаженного неробства, але – з цілком певною метою: «І взяв Господь Бог людину, [яку створив,] і оселив її в саду Едемському, щоб обробляти його й оберігати його» (Бут. 2:15). Але що ж таке рай і чим райський сад відрізнявся від усієї іншої землі?

Говорячи зовсім просто, рай – це місце особливої присутності Божої на землі. У раю людина могла спілкуватися з Богом, чути Його і відповідати Йому так же легко і безпосередньо, як зараз ми спілкуємося один з одним. Але обумовлена ця можливість спілкування з Богом була не лише місцем, але і самим станом людської природи, ще не пошкодженої гріхопадінням.

Людина була створена як би певним містком між двома світами – духовним і матеріальним. Вона була створена духовною істотою, але при цьому мала матеріальне тіло. Втім, це тіло було зовсім не таким, яким ми знаємо його сьогодні. От як описує його святитель Іоанн Золотоустий: «Те тіло не було таким смертним і тлінним. Але як ясно блищить золота статуя, яка щойно вийшла з горнила, так і тіло те було вільним від всякого тління, його ні праця не обтяжувала, ні піт не виснажував, ні турботи не мучили, ні скорбота не облягала, і жодне подібне страждання не пригнічувало».

А святитель Ігнатій (Брянчанінов) каже про ще більш дивні можливості тіла первозданної людини: «Втілена в таке тіло, з такими органами чуття, людина була здатна до чуттєвого бачення духів, до розряду яких вона належала душею, була здатна до спілкування з ними, до того бачення Бога і спілкування з Богом, які притаманні святим духам. Святе тіло людини не служило для цього перешкодою, не відділяло людину від світу духовного».

Спроможна до спілкування з Богом, людина могла сповіщати волю Божу всьому матеріальному світу, над яким вона отримала від Бога величезну владу. І в той же час тільки вона одна могла виступати від імені цього світу перед його Творцем.

Людина була створена як цар або, точніше кажучи, намісник Божий на Землі. Поселивши її в прекрасному саду, Бог дав їй заповідь – зберігати і ростити цей сад. У поєднанні з благословенням плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, це означало, що з часом людині належало зробити райським садом весь світ.

Для цього вона отримала щонайширші повноваження і можливості. Весь світ з радістю корився їй. Дикі звірі не могли завдати їй шкоди, хвороботворні мікроорганізми не викликали в ній хвороб, вогонь не міг обпалити, вода не могла втопити, земля не могла поглинути її у своїх прірвах. Лише одну заповідь, яка обмежує її можливості, отримала людина в раю від Бога – не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла: «І заповів Господь Бог людині, сказавши: від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2:16-17). Звичайно ж, Бог не хотів смерті людині і не погрожував їй у цій заповіді вбивством за її порушення. За сенсом вона швидше була подібна до таблички з написом «Не влізай – уб’є!» на сучасних високовольтних лініях електропередач. Бог дбайливо попереджав людину про смертельно небезпечні наслідки певної дії.

Порушивши за підказкою сатани заповідь про некуштування плодів з дерева пізнання добра і зла, людина, по суті, зрадила Бога, переступила певну межу стосовно свого Творця, і для любові за цією межею місця вже не залишалося.

Людина як би сказала Богові: «Ти кажеш, «не куштуй цих плодів, тому що помреш»? Я Тобі не вірю. Сатана каже, що, скуштувавши їх, я стану в усьому рівним Тобі. А це означатиме, що зможу жити без Тебе».

Це душевне налаштування і виявилося смертоносним результатом порушення заповіді. Прагнення до буття без Бога глибоко увійшло до людської природи і кардинально знівечило її. Смерть, про яку попереджав людей Бог, стала не покаранням, а природним наслідком відпадання людини від Джерела її буття. Так, відламана від дерева гілка, хоча і зеленіє ще певний час, але неминуче приречена засохнути, втративши зв’язок з корінням, що давало їй життєву силу. Прекрасне людське тіло, сяюче красою і силою Бога, Який перебував з ним, тут же перетворилося на тіло жалюгідне, схильне до хвороб і погроз стихій, коли Бог відійшов від нього.

Виганяти з Раю таку нещасну вмираючу людину, що відкинула любов Божу, не було особливої нужди, – їй і самій стало там незатишно. Адже по суті, як вже говорилося, рай – це місце особливої, максимальної Божої присутності у створеному світі. Але що ж було робити в такому благодатному місці тому, хто став обтяжуватися спілкуванням з Богом і намагався сховатися від Нього між райськими деревами? Бог вислав перших людей з Едемського саду, бо залишатися там далі стало тяжко для них самих.

…і як на Землю повернулася надія

Отже, з цим питанням начебто усе ясно: після вигнання з раю люди опинилися в місці покарання. Яке можна вважати раєм тільки через непорозуміння. Але відпадання людини від Бога не було повним, інакше людина просто припинила б своє існування. Якісь іскорки божественного тепла продовжували зберігатися в її душі. Незримі нитки божественних енергій підтримували її буття в цьому світі, який через її зраду так і не став раєм. Тому людині були доступні і любов, і милосердя, і великодушність. Втім, у пропащій людській природі вони виявилися перемішані із заздрістю, жадністю, ненавистю. Але там, де люди наслідували заповіді Божі, в їх житті поступово починало сяяти добро, вони любили один одного, не заздрили, не збирали образи, не віднімали один в одного майно, допомагали і підтримували тих, кому було важко, раділи своїм і чужим успіхам. І таке життя на землі, звичайно ж, було для них благом. Тому недивно, що Біблія багаторазово говорить про довготу днів праведника як про його нагороду. Рівно так само можна було б говорити і про довготу днів грішника як про обтяжливе покарання. Адже навіть багатство, влада і всі інші атрибути земної могутності не зможуть зробити свого володаря щасливим, якщо в серці в нього гніздитимуться плоди гріха – ненаситна пожадливість, заздрість, що не тамуються, непогасна злість.

Проте і праведника в цьому житті можуть переслідувати всілякі лиха – невиліковні хвороби, утиски від ворогів, пожежі, землетруси, смерть близьких. Нарешті, жоден праведник не в змозі уникнути власної смерті. Тієї самої, яка віднімає в людей і земні блага, і земні тяготи, як би множачи на нуль будь-який сенс людського життя, яким би воно не було – грішним чи праведним. Тому єдиною справжньою цінністю, єдиним справжнім благом для людини може вважатися лише те, чого в неї не зможе відняти навіть смерть.

Ось це благо і прийшов дати людям Ісус Христос – Син Божий, Який утілився. З’єднавшись з людським родом по плоті, Він дав можливість усім охочим з’єднатися з Ним і духовно, і тілесно, відновлюючи зруйновану гріхом перших людей зв’язок людини з Богом. З моменту Христового воскресіння смерть більше не владна була над душами людей, померлих у сподіванні на зустріч із Сином Божим.

Зовні, здавалося б, нічого не змінилося. Люди так само продовжували помирати і після воскресіння Христового. Проте посмертне їх існування набуло якісно нового характеру.

Люди, які раніше відпали від Бога, і після розділення душі з тілом залишалися без спілкування з Богом. Нагадаю, до речі: віра в те, що із смертю існування людської особистості не закінчується, була практично у всіх древніх народів і культур. Але посмертне існування там сприймалося як якась неповнота, перебування у світі тіней (чи, як каже про це Христос, – у пітьмі зовнішній, тобто в тому, що знаходиться поза Богом і світлом Його благодаті). Віднині ж усіх, хто хотів після своєї смерті бути з Богом, там, за межею земного життя, зустрічає Христос.

І зовсім не випадково першою людиною, яка повернулася в загублений рай, виявився розбійник, розіпнутий на хресті поряд з Ісусом. Він не був праведником, і тому не сподівався на свої добрі справи, яких не мав. Єдиною його надією була милість Ісуса, про яку він і попросив Його покірливо: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23:42). Ось це упокорювання і виявилося головним благом, яке він зумів зібрати в цьому житті, всупереч усім своїм злочинам і порушенню законів як божественних, так і людських.

Не сукупність добрих справ рятує, а Христос. Як це не дивно прозвучить, але добрі справи самі по собі можуть навіть згубити людину, якщо затулять собою Христа. Ну насправді – навіщо потрібен Спаситель тому, хто і сам досить хороший у справах своїх?

От тому і ввів Господь у рай першим не якогось видатного виконавця старозавітного закону, а розіпнутого на хресті розбійника, що оцінив фінал свого земного життя трагічною фразою: «Достойне за діла наші одержали» (Мф. 23:41), але що при цьому не втратив надії на милосердя Боже.

Автор: Олександр Ткаченко