Боротися за правду

Проповідь архієпископа Ігоря (Ісіченка) в Другу неділю після П’ятидесятниці . . .

Дорогі брати і сестри!

У середні віки виникла і поширилася легенда, що Аттіла тому не зміг увійти до обложеного ним Риму, що назустріч йому вийшли з мечами на чолі небесного воїнства двоє апостолів, Петро і Павло. Їхній грізний вигляд так налякав східного завойовника, що він повернувся назад, у свої рідні безкраї степи.

Очевидно, що це легенда. Але вона дуже добре відображає християнське уявлення про опіку святих над земною реальністю. Святі – це ті, хто перебуває в Небесному Царстві. А перебування біля Бога не відгороджує їх від нас, живих людей. Вони і там формують рать наших опікунів, яка допомагає нам захищатися від нещасть, а в критичну мить виступає наймогутнішою армією, здатною захистити нашу землю.

Сьогоднішнє євангельське читання вказує нам на найголовнішу, найпоказовішу рису святости (Мф. 4:25-5:12). Вона здається такою простою, на перший погляд навіть елементарною, – іти за Христом. Іти так, як пішли були брати Петро (тоді ще Симон) та Андрій, як пішли їхні соратники – апостоли. І власне цей Апостольський піст, який розпочався минулого понеділка, є для нас коротким відтинком життєвої дороги, на якому ми вчимося йти за Христом. А що це значить? Бути разом із Ним. Будувати свої життєві перспективи і свої ціннісні пріоритети відповідно до Євангелія. Жити за Євангелієм – ось що означає іти за Христом! І саме це – найголовніша запорука нашої святости.

Нам так часто в житті буває потрібно, щоб хтось підказав: що робити? Куди йти? Як поводити себе за тих чи інших обставин? У цьому випадку, як і в усіх інших, є для нас універсальний Порадник – Сам Христос. Бо наша молитва і є нарадою з Ним, є проханням підказки. І якщо ця молитва була щирою, то ми неодмінно відчуємо відповідь у своєму серці. Чи будемо виконувати Господню пораду, чи ні – це вже є наша проблема. Саме тоді ми робимо вибір, коли вирішуємо: чи йти за Христом, чи торувати власний шлях.

Петро й Андрій не вагалися. Вони відразу підвелися і пішли за Христом. Доводилося і їм спотикатися, робити помилки. Довелося Петрові, найемоційнішому з апостолів, зрадити свого Спасителя, несподівано для себе самого виявити людську слабкість. Але він знайшов у собі сили підвестися, покаятися і продовжувати йти обраною дорогою.

Наша земна дорога не буває без вибоїн. Кожному доводиться спотикатися, падати, робити помилки. Саме в цю мить важливо не миритися зі своєю слабкістю. Важливо відчути, що Господь не залишив тебе, не пішов десь там, попереду. Він чекає на тебе. Він готовий подати руку, аби ти підвівся і йшов далі разом із Ним.

Сьогодні, у першу неділю Апостольського посту, ми вшановуємо всіх святих нашої землі. Вшановуємо не для того, щоб відчути свою слабкість на їхньому тлі. Ні. Ми звертаємося до всіх українських святих, щоб відчути: на дорозі духовного вдосконалення і водночас – дорозі земних випробувань, яку ми долаємо, – у нас є попередники. Нам є чому в них повчитися, а може, і використати їхній досвід як застереження від помилок. Бо для нас усіх є застереженням довгий і болючий вибір, який робив київський великий князь Володимир, коли вагався і шукав, як вийти з духовної кризи, яку він відчував у собі та в народі довкола. Він шукав, посилаючи своїх послів у різні країни, знайомився з різними релігійними доктринами. Але раптом відчув присутність Бога в ту мить, коли просто побачив перспективу майбутнього на іконі, яку йому показав грецький проповідник-місіонер, що його наш літопис називає філософом, – ікону Страшного Суду, де праведники йдуть за Христом у вічне життя, а грішники залишаються для вічних страждань.

Очевидно, що не тільки і не стільки сам сюжет ікони зворушив князя Володимира, скільки відчуття вічности і відповідальности перед нею, яке збудило в ньому споглядання ікони Страшного Суду. І очевидно, що саме в цю мить він відчув присутність одного-єдиного правдивого Бога, відчув відповідальність свого вибору: бути з Ним чи залишатися і далі в нескінченних блуканнях поміж різними релігійними доктринами в пошуках правди.

Наші святі вчать нас, знайшовши правду, не вагатися, служити їй, іти за нею. Вони завжди готові нам допомогти так, як допомагали в усі кризові моменти української історії. Мабуть, їхня найголовніша допомога в цю мить полягає в тому, щоб підтримати нас і не дати злу завоювати наші душі. Бо в кожній війні, у кожному протистоянні найстрашніше – навіть не перспектива завоювання нашої землі, знищення нашої держави. Хоч це дуже велика небезпека, якій ми маємо протистояти, але ще більша небезпека – це завоювання нашої душі, збудження в ній ненависти до оточення і тієї ярости, яка ніколи не буває благородною.

Молимося сьогодні, щоб святі були з нами в ці відповідальні, важкі дні, щоб їхня причетність допомагала нам відчути найголовніше, що ми маємо зробити під час випробувань: навчитися бути разом, допомагати один одному, пам’ятати, що захист нашої землі – це не справа президента, уряду, інших спеціяльно призначених для цього людей. Це наша спільна справа. Так само, як ніхто за нас не поприбирає в нашій кімнаті, доки ми самі цього не зробимо, наводити лад у власній державі теж належить нам. А це непросто після важких років втрат і помилок, причетними до яких мусимо себе визнати. Бо кожен із нас, хто давав хабарі, хто був нечуйним, хто не допомагав своєму ближньому, хто не вмів любити його і захищати гідність людини, теж брав участь у творенні антигуманної посттоталітарної системи, в якій ми відчули себе особливо гостро на початку цього року (2014). І, визнавши свої помилки, ми маємо відчути, що Христос веде нас уперед, геть від помилок, утрат і життєвих криз.

Іти за Христом – означає чинити правду і боротися за правду. Означає захищати справедливість і утверджувати її в своїй душі і в світі довкола. Означає вчитися в Христа бути добрим, чуйним і людяним, вчитися любити свою країну, свого ближнього. Саме в цьому місці починається дорога святости, кінцевим пунктом якої є перебування в сонмі всіх святих Української землі, у вічному Небесному Царстві, в яке сьогоднішнє богослужіння дає нам нагоду зазирнути. Амінь.

22 червня 2014 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: 2 Неділя після П’ятидесятниці