Про чуже страждання

Як допомогти людям в їхньому горі? Порадами з цього приводу ділиться публіцист і психолог Олександр Ткаченко . . .

Ми часто чуємо про те, що когось спіткало горе. Це може бути людина незнайома, про яку випадково дізнався з новин, або той, кого знаєш особисто, але не настільки, щоб у вас був справжній емоційний контакт. І нам часом хочеться щось зробити, але ми абсолютно не знаємо що. І от ми приносимо свічки до посольств далеких країн, де сталася трагедія, або на місця терактів і катастроф, але відчуваємо… цього недостатньо. А чи можна по-справжньому розділити біль з іншою людиною? Особливо, якщо її горе – втрата дитини.

Відповісти на це питання спробує публіцист Олександр Ткаченко.

  1. Як допомогти людям, які не хочуть їсти, спати, думати, жити, втративши близьку людину?.. якщо померла дитина?..

– На такі питання краще відповідати фахівцям-психологам. Але якщо така людина виявилася поряд з тобою, а ти не психолог, існує віками перевірений спосіб, описаний у Новому Завіті: «…плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12:15). По суті, кожен з нас так чи інакше надає психотерапевтичну допомогу своїм близьким. Ми утішаємо один одного, прагнемо підтримувати тих, кому зараз погано, щось для цього говоримо і робимо. Форми такої допомоги можуть бути різними, але неодмінною умовою є щира участь у чужій біді. Щоб допомогти, треба узяти на себе частину чужого болю, відчути його як свій власний, заплакати з тим, хто плаче не просто «за компанію», а через те, що ти реально увійшов до чужого горя, прийняв його як – своє, і тепер тобі теж від нього боляче. Це важко, на це здатен далеко не кожен, але без такої щирої участі про жодну допомогу не може бути і мови.

Втрата дитини – найстрашніше горе для матері. І той, хто хоче надати їй допомогу в такій ситуації, повинен ясно розуміти, що для цього йому доведеться прийняти частину цього страшного горя у своє серце, доведеться плакати, доведеться брати участь у чужому стражданні, тобто – спів-страждати. Якщо ж такої готовності немає, а бажання допомогти є, то краще просто молитися про потерпілих, просити Господа втішити їх, зміцнити їх дух. Адже молитва, це теж – допомога.

  1. Чи є якась можливість утішитися? Що це має бути – читання Біблії, участь у Таїнствах?

– Давати поради людям, які втратили найдорожче, має моральне право лише той, хто сам пережив подібну трагедію і знайшов втіху в чомусь, наприклад – у читанні Біблії, або в Таїнствах. Я такого досвіду не маю, тому нічого не можу сказати. Тут, на мій погляд, не стільки слова потрібні, скільки особиста участь, не стільки говорити треба, скільки – слухати, вбирати в себе почуте, і просто – бути поряд з людиною. Так, щоб вона могла поплакати в тебе на плечі і знати, що ти не говоритимеш всякі розумності, а просто поплачеш з нею разом.

А радити щось от так – здалека, з боку, на мій погляд, дуже сумнівне заняття.

  1. А чи зможе звичайний священик утішити в такому горі?

– «Звичайний» – навряд чи. А от досвідчений, чуйний, здатний до співпереживання чужого горя – так, зможе. У Новому Завіті є дивні слова: «Бог усякої втіхи, Який втішає у всякій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих‚ хто перебуває у всякій скорботі‚ тією втіхою, якою Бог утішає нас самих» (2Кор. 1:3,4). Тут виражена дуже важлива думка: виявляється, утішити може лише той, хто сам пережив скорботу, отримав втіху від Бога і тепер здатен нею поділитися з іншими страждальниками. Якщо священик має такий особистий досвід скорботи і втіхи в ній, тоді він може і інших утішити. Він і в Біблії знайде місця, які допоможуть пережити горе.

Саме ж по собі священство ще не робить людину здатною до допомоги в таких бідах. Це приходить не відразу і не до кожного.

  1. Чому Бог відбирає дітей? На що спертися при такій втраті людині?

– Дивна постановка питання. Тут Бог уподібнюється чиновникам з органів опіки, які відбирають дітей у батьків з тих або інших причин, які можна розглядати і оскаржити в разі несправедливого рішення. Але де в Євангелії ми бачимо, щоб Христос відбирав дітей у батьків? Навпаки – Він повертає начальникові синагоги його дочку, воскрешає цю дванадцятирічну дівчинку, яку відняла смерть, повертає Наїнській вдові її померлого сина.

Дітей відбирає не Бог, а смерть. У Священному Писанні смерть прямо названа – ворогом Христовим: «Останній же ворог знищиться – смерть» (1Кор. 15:26).

Якщо говорити зовсім коротко, то смерть увійшла до світу через гріх, тобто – через вільне ухилення людини від добра. І коли сьогодні гинуть діти, наївно було б адресувати Богові докори в їх смерті. Дітей вбиває не Бог, а злість дорослих людей, їх безвідповідальність, безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків, байдужість і жорстокосердість. В одних випадках Бог захищає дітей від наслідків гріховної поведінки дорослих і відводить біду, що вже назріла, у других – ні.

Чому так – нам зараз не дано знати. Але не Бог відбирає дітей у батьків. Про це треба знати і твердо в це вірити. Бо інакше, можна позбавити себе останньої опори і втіхи у своєму горі. Якщо Бог уявляється людині ворогом, Який віднімає дітей, кому ж можна на Нього поскаржитися, хто захистить тебе від Нього? Такий хід думок – вірний шлях до безумства.

Віруюча людина взагалі сприймає смерть інакше, ніж атеїст. Там, де невіруючий бачить повне і остаточне припинення буття, для християнина через віру відкривається світло нового життя, набагато кращого, ніж земне.

Християнство стверджує, що людина на землі – мандрівник, і земне життя є тільки шлях додому, а смерть – лише короткочасна розлука. Скоро всі ми знову зустрінемося у своєму домі. Тому апостол сказав: «бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр.13:14). Тільки дай Бог, щоб зустріч там зі своїми рідними не була затьмарена нашими поганими вчинками, але була радісною, щасливою.

  1. Як продовжити жити, радіти, дякувати, якщо в серці образа на Бога, якщо внутрішньо докоряєш Йому в жорстокості і несправедливості?

– Ніяк. З образою в серці взагалі неможливо радіти. А з образою на Бога – тем більше. Це тупиковий шлях, яким би не було величезним горе.

Радіти життю можна лише здолавши образу. Коли ми скривджені на близьку людину, найвірніший спосіб зберегти цю образу назавжди – припинити з нею усіляке спілкування. Але коли ми хочемо примиритися, простити їй і жити далі без цього в серці, ми йдемо до неї і кажемо: «Ти мене образила, але я не хочу рвати з тобою стосунки. Давай вирішувати, як жити далі». І дуже часто в такій розмові раптом з’ясовується, що людина зовсім не хотіла вас кривдити, що ви їй теж дороги і вона готова зробити все, щоб ви знову були разом. Подібний досвід, напевно, є в багатьох.

За ситуації, коли людина образилася на Бога, усе йде приблизно так же. Якщо хочеш назавжди залишитися з цією образою і довести себе до хвороби, безумства чи самогубства – розірви стосунки з Богом назавжди, вважай Його жорстоким тираном і катом. Але якщо хочеш повернути собі радість буття – звернися до Нього в молитві. Говори Богові все, що тебе обтяжує, вимови Йому увесь свій біль, обурюйся, тільки – не розривай стосунки з Ним, не відвертайся від Нього. Адже і праведний Іов поводився так само, коли його діти загинули і сам він втратив усе, що мав: «Бог відкинув мене й обклав мене Своєю сіткою. Ось, я кричу; образа! і ніхто не слухає; волаю, і немає суду. Він перекрив мені дорогу, і не можу пройти, і на шляхи мої поклав темряву. Стягнув з мене славу мою і зняв вінець з голови моєї. Зовсім зруйнував мене, і я відходжу; і, як дерево, Він вивергнув надію мою» (Іов 19:6-10). Хай і твоя молитва буде з гнівом і образою, але все одно вона зв’язує тебе з Богом. Не рви цю ниточку і тоді Бог зможе за неї витягнути тебе з цього страшного стану. Невже ж слід визнати непристойним питання – чому загинула дитина, яка була головною радістю твого життя, і як тобі жити далі з цією втратою?

Мені здається, слід обов’язково звертатися до Бога, навіть з образою на серці. Адже відповідь може отримати тільки той, хто запитує.

Автор: Олександр Ткаченко