Слова розради

“Коли людина зневіряється у власних силах, можливо, настав час «ризикнути» і покластися на Бога?” – радить Михайло Лукін . . .

А сьогодні хотілося б сказати кілька слів розради людям, які звикли розраховувати виключно на власні сили. У жодному разі не хочу критикувати чи тим більше образити чимось їх. Адже часто люди стають такими не від самовпевненості або надмірного почуття значущості, про таких персоналій загалом нема чого згадувати – вони живуть у полоні власних ілюзій, тому нехай там і далі живуть, – а заставляє людей покладатися виключно на власні сили саме життя. Точніше, його складні обставини, причина яких часто мало залежить від цих людей. А жити якось треба, особливо коли від тебе залежить життя близьких твоєму серцю людей. Тому і доводиться самотужки тягнути лямку свого складного життя.

Вимальовується доволі сумна картина (насправді, так воно і є), і хотілося б розрадити цих людей, запевнити, що «все буде добре» чи ще якусь нісенітницю, проте це буде нечесно, навіть підступно стосовно всіх людей. Адже перспективи України, принаймні, станом на 1 липня 2022 року, тобто коли друкуються ці рядки, вимальовуються зовсім не втішні: війна триватиме ще довго, якщо раптом не станеться якесь диво; економіка країни буквально лежить у руїнах і невідомо, коли її можна відновити хоча б до довоєнного стану, хоча і тоді з економікою не все було гаразд; не треба відкидати фактор і психологічний: так званий ПТСР[1] – як цивільних, так і військових, з наслідками якого нам доведеться стикатися і долати їх протягом десятиліть; і, що найстрашніше, втрати населення, які давно вимірюється десятками тисяч людей – а цього нам вже ніколи не подолати… А проблеми з пальним, енергетикою та опалювальним сезоном, якщо зараз здаються якоюсь дрібницею, то з плином часом можуть перерости у вкрай складне питання. А що вже говорити про те, що багато сімей виявились розлученими війною або ж залишилися без коштів на існування… Та і інфляція починає набирати оберти, і зупинити її може хіба що диво… Певно, досить перелічувати всі біди і негаразди, що випали на нашу долю.

І як тут, дивлячись на все це, не зневіритися? А взагалі, коли приходить зневіра? – коли ми усвідомлюємо, що просто не в силах впоратися власними силами з усім тим, що навалилося на наші плечі. А сили наші обмежені і ми це усвідомлюємо… І що робити з усім цим? Можливо, настав час «ризикнути» і покластися на Бога, адже Він сам запевняє: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11:28-30). Зрозуміло, в іншій час ці слова можуть здатися незрозумілими чи навіть безглуздими, проте в скрутну хвилину вони можуть врятувати людину, витягнути її з виру відчаю і вселити надію: «А надія не посоромить, тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам» (Рим. 5:5).

Автор: Михайло Лукін

[1] Посттравматичний стресовий розлад