Польові лілії і птахи небесні

Галилея весною

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Третю неділю після П’ятидесятниці  . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Кожен з нас з раннього дитинства знає казку про злу стару, яка захотіла стати спочатку дворянкою, потім – царицею, а потім – «володаркою морською», тобто володаркою світу. І кожен пам’ятає, чим закінчилася ця ескалація похоті: повним крахом і розбитим коритом. Але, можливо, не всякий розуміє, що казка ця не стільки про жадність, скільки про гордість. Якщо жадність теоретично можна наситити до нудьги, до відрази до самого предмета жадання, то гордість – ненаситна. Їй завжди – мало. Вона завжди голодна. І самий світ малий для її жадань. І Бог їй здається не повнотою буття, а суттю неповноцінною і недосконалою. Дай гордому волю – він зведе світу нового бога, а ще краще – сам ним стане. По суті, цього і хотіла стара з казки. А в результаті опинилася біля розбитого корита. Чи не те ж саме сталося і з прекрасним ангелом Уранішньої Зорі, що став огидним князем пітьми? І така доля чекає кожного, хто хоче перетворити, змінити світ так, як йому здається правильним, перебудувати, переламати, переробити усе, що є, за своєю власною міркою.

Тому ж учить нас і Євангеліє. Коли Господь говорить про служіння мамоні, тобто багатству, Він має на увазі не лише і не стільки власне гроші, золото. Економісти називають гроші загальним еквівалентом товарів. Так само і багатство в євангельському тексті є загальним еквівалентом похоті, пристрасті, нестримного бажання, що не тамує. Не можна бути одночасно з Богом і зі своїми пристрастями. Проте пропаща людина так влаштована, що перетворює на ідол усе, на що подивиться її зіпсоване невгамовними бажаннями око. «Чисте око» Євангелія – це не лише око, що не бачить зла, це ще і око, що не бажає нічого, яке не заздрить нікому. Справа не в тому, що люди, на яких ми дивимося, люблячи їх або, навпаки, заздрячи їм, дратуючись на них, погані чи хороші, а в тому, що око наше, яке дивиться, око наше – погане. А якщо око наше погане, то, значить, і усе тіло наше, за словом євангельським, – темне.

Так, саме так: коли роздратування і злість на ближнього або на далекого крає нашу душу, то відбувається це тільки тому, що ми самі злі. А результат – той же, що і в старої з казки. Адже зазвичай буває так, що далеким і ближнім мало що дістається від нашої злості, від нашого незадоволення ними, а усі страждання, усі наслідки гріха, увесь біль його залишається нам, хто їх ненавидить. Таким чином, кожен, хто гнівається на свого брата, не лише вже засуджений самим собою, але і прирікає себе на багаторічні – адже справді багаторічні! – муки.

Тому так важливо зрозуміти, для чого ми ходимо в церкву і про що молимося нашому Богові. Чи для того і чи про те, щоб усе в нашому тутешньому житті було влаштоване, безжурне і зручне? Чи для того і чи про те, щоб завжди і в усьому торжествувала наша правда, наше уявлення про добро і зло, про те, що добре і що погане? Іншими словами: ми про свою правду піклуємося або про правду Божу?

Відповідь на це питання проста: «Всяке дерево пізнається за плодом своїм: не збирають смокви з терня і не знімають винограду з чагарника. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле: бо з повноти серця промовляють уста її» (Лк. 6:44,45). Тому, якщо в серці нашому гніздяться гнів і роздратування, не станемо помилятися і гадати, що це ревнощі за Правдою Божою. Це ревнощі за самими собою. Це догоджання власній гордині. Це служіння мамоні, а не Богові.

Не подвижники благочестя, не праведники і безсрібники поставлені нам сьогодні в приклад, а птахи небесні і польові лілії, які «не сіють, не жнуть, не збирають у житниці»; які «не трудяться і не прядуть», але яким Отець наш Небесний даром дає усе, потрібне для життя. Чи не позаздрити нам жайворонкам і горобцям, ромашкам і волошкам? Можливо, і варто було б, коли б не та невимовна слава, коли б не та нескінченна любов, коли б не радість, яку Бог підготував тим, хто любить Його в Царстві Своєму. Не за птахів, не за польові квіти помер наш Спаситель на Хресті, а за кожного з нас, грішних і непотрібних. І просить Він нас зовсім не про те, щоб ми ходили голими і голодними. Наш Бог просить нас про те, щоб ми не забували за щоденною метушнею, навіщо ми народилися на світ Божий. Він вказує нам, що ми – не трава польова, «що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч» (Мф. 6:30). Він нагадує нам, що немає у видимому світі іншого творіння, окрім людини, в ім’я якої, для якої був створений світ. Наш Бог кличе нас із Собою не на муку, не на смерть, а на царство – у вічне життя і у вічну радість. І лише одну умову ставить Він нам: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його!» Не осоромимо ж надії нашого Бога і пам’ятатимемо, що душа – більше їжі, а тіло – більше одягу; не забудемо, що злість і гордість Царства Божого не успадковують, а заздрісники і гордівники, як вони ні старатимуться, все одно залишаться біля розбитого корита. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 3 неділя після П’ятидесятниці