Зцілення сліпого, Нікола Пуссен

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Сьому неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Якби чудеса, описані в сьогоднішньому Євангелії, стосувалися лише сліпих, що прозріли, і німого, що заговорив, не було б потреби Церкві з року в рік, із століття в століття пропонувати усім іншим своїм, зовсім не сліпим і не безмовним чадам це читання. Насправді, навіщо зрячим засмучуватися печалями сліпих, коли часом самий раз осліпнути, щоб тільки не бачити незліченні дрібні і великі спокуси і злодійства, що кояться на наших очах? Яку духовну користь отримає з розповіді про те, що якийсь мовчун – заговорив, людина, яка вільно і легко говорить, але в якої головна проблема – як би укоротити свій без угаву працюючий язик? Ні, якийсь інший, якийсь глибший сенс міститься в цих двох подіях, сенс, що явно не зводиться до чисто клінічної проблеми одужання від хвороби.

Справа, звичайно, не в зціленні тіла. Хоч би вже тому, що «плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть, і тління не успадкує нетління» (1Кор. 15:50), а значить – куди важливіше те, що безсмертне і вічне, те, що у вогні не горить і у воді не тоне. Найважливіше те, що до тління не схильне і для мікробів і вірусів недоступне. Найважливіше – безсмертна людська душа, заради вічного буття якої утілився, помер і воскрес наш Спаситель. І очі колись перестануть бачити, і вуста рано чи пізно зімкнуться навіки, але «любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне» (1Кор. 13:8).

Що радощі в зрячих очах, якщо навколо одна мерзота! Що за щастя мати божественний дар мови, якщо вуста, що говорять «від повноти бо серця» (Мф. 12:34), вивергають одні прокляття або, у кращому разі, слова дозвільні і лукаві. Що за задоволення в цій чудовій можливості говорити, якщо давно відомо, що «язик – вогонь, прикраса неправди; язик поставлений так між нашими членами, що сквернить усе тіло і запалює круг життя, будучи сам запалюваний від геєни. Бо всяке єство звірів і птахів, плазунів і морських тварин приборкується і приборкане людським єством, а язика приборкати ніхто з людей не може: це – невтримне зло; він повний отрути смертоносної» (Як. 3:6-8). Через те святі преподобні і праведні переймали на себе обітницю мовчання, відмовляючись від Богом цього дару мовлення, щоб хоч спробувати приборкати цей член, повний «отрути смертоносної», як говорив апостол Яків, брат Господній.

Зір, дарований людині, щоб вона споглядала дивний і прекрасний світ Божий і утверджувалася в благоговійній і радісній вірі у свого Творця, бо «невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від створення світу через розглядання творіння видимі» (Рим. 1:20), цей найпрекрасніший дар пропащою людською природою сплюндрований від початку, від того самого моменту, коли Божа заборона була переможена людським жаданням: «І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв» (Бут. 3:6).

Язик, дарований чадам Божим для того, щоб славити Творця всесвіту, щоб «благовістити убогим, … проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, … проповідувати літо Господнє сприятливе» (Лк. 4:18,19), цей язик став з тих же самих далеких часів знаряддям брехні і самовиправдання. «Адам сказав: жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв» (Бут. 3:12), тобто усі навколо винні, окрім мене самого. І ось тепер, з пришестям Сина Божого у світ, настало це саме «літо Господнє сприятливе», коли настала пора, відкрилася можливість спокутувати гріх, скоєний прабатьками, «щоб ви однодушно, єдиними устами славили Бога і Отця Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 15:6).

Для того, щоб у роді цьому «перелюбному і грішному» можна було виконувати цей завіт Церкви Христової, про який нагадує нам сьогодні апостол Павло, мало бути просто зрячим, мало просто уміти говорити. Необхідно, щоб відкрилися покутні очі душі, щоб замість лайки і проклять у того, хто вірує в Христа, за словом Господнім, «з утроби його потечуть ріки води живої» (Ін. 7:38).

А це, у свою чергу, досяжне лише за умови, що ми з вами, цілком, здавалося б, зрячі і мовні, також заволаємо і також заплачемо, як ці двоє сліпих із сьогоднішнього Євангелія: «Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів!» (Мф. 9:27). Бо тільки милістю Божою прощаються нам наші нездоланні гріхи, тільки милістю Божою можуть свідчити про свою віру у Воскреслого «тяжко мовні і недорікуваті» проповідники, і при цьому проповідь їх приносить «плід у стократ» (Лк. 8:8), тільки невимовною милістю Божої і світ наш досі стоїть. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 7 неділя після П’ятидесятниці