Іов відмовився від евтаназії

Багатостраждальний Іов

Про приклади самогубств у Біблії, біблійне ставлення до самогубства та важливість останніх миттів життя роздумує біблеїст Андрій Десницький . . .

Все ширше признається в сучасному західному світі евтаназія – добровільне самогубство безнадійне хворої людини, що здійснюються професійними медиками. По суті, це продовження традиції, що йде ще від античності: доброчесна людина не повинна довіряти власне життя сліпій грі фортуни, вона може і навіть, мабуть, зобов’язана вчасно перервати його, як зобов’язана вчасно встати з-за бенкетного столу.

Марк Порцій Катон Молодший довго боровся з Цезарем – нарешті, війська його могутнього супротивника обложили його з незначною кількістю однодумців в африканському місті Утіка. І от Катон виголосив перед друзями урочисту промову, востаннє перевірив караули і велів повернути йому меч, який стривожені друзі прибрали з його кімнати. Потім він перечитав платонівський діалог «Федон», в якому Сократ напередодні своєї страти утішає своїх друзів, кажучи про прекрасну посмертну долю – і встромив той самий меч собі в живіт. Удар не вийшов смертельним, він відштовхнув тих, хто кинувся на допомогу – і роздер рану до кінця.

Річ навіть не в тому, що від неминучої перемоги Цезаря Катону не слід було чекати чогось доброго – він хотів залишитися господарем власної долі і досяг успіху в цьому. В античності і пізніші часи не всі захоплювалися його вибором, але все-таки цей удар мечем сприймався швидше як акт цивільної мужності і героїзму на полі бою, а зовсім не як ганебна втеча від небезпеки.

Щось дуже схоже – але швидше зовні схоже – є і в Старому Завіті. Цар Саул вступив у чергову битву з филистимлянами і був розбитий. Його військо було частково перебите, частково повтікало, от-от вороги схоплять і його самого. «І сказав Саул зброєносцеві своєму: вийми твій меч і заколи мене ним, щоб не прийшли ці необрізані й не убили мене і не знущалися з мене. Але зброєносець не хотів, бо дуже боявся. Тоді Саул узяв меч свій і упав на нього» (1 Царств 31:4). Зауважимо, що навіть у цій ситуації Саул все-таки просить свого слугу позбавити його життя і лише коли це виявляється неможливим – здійснює самогубство. Не те, щоб він боявся кинутися на меч сам – він все ж до останнього сподівався, що смертельного удару завдасть чиясь рука.

І мотивування в нього зовсім інші, ніж у Катона. Він хоче уникнути ганебної і тяжкої смерті (адже зрозуміло, що филистимляни в живих його не залишать), і не лише з тієї ж самої причини, за якою кожен вибере швидку смерть, а не довгі тортури. Але Саул ще і цар Ізраїлю, знущання з нього буде кепкуванням над усім Божим народом, воно стане тріумфом «необрізаних», якого в будь-якому випадку слід уникнути.

І головне, що Саул тут зовсім не зразок сміливості і виконання обов’язку. Він вже відкинутий Господом, а напередодні тієї самої битви відбулася його зустріч з чарівницею, яку він, прикинувшись простолюдином, просив викликати дух пророка Самуїла (адже викликання мертвих було ізраїльтянам найсуворішим чином заборонено). Він пав на саме дно, і тому смерть його люта – це не почесна загибель у бою, а самогубство, останній притулок знедоленого.

Є в тих же книгах Царств і ще одна схожа історія. При дворі царя Давида був один мудрець Ахитофел, чиї поради приймалися відразу і без обговорень, настільки він був мудрий. І коли проти Давида повстав його власний син Авессалом, а Давид був вимушений тікати з Єрусалиму – Ахитофел виявився в числі змовників. Він подав Авессалому дуже правильну пораду, як саме покінчити з Давидом – але Господь за Давидовими молитвами і стараннями його людей влаштував так, що цього разу думка Ахитофела була відхилена. І далі біблійний текст скупо оповідає: «І побачив Ахитофел, що не виконали поради його, і осідлав осла, і зібрався, і пішов у дім свій, у місто своє, і зробив заповіт дому своєму, і повісився, і помер, і був похований у гробі батька свого» (2 Царств 17:23).

Здавалося б, йому ніщо доки не загрожувало (хоча він, звичайно, міг чекати, що тепер Давид переможе і покарає його за зраду), це був жест простого відчаю і образи: відкинули пораду того, кого раніше слухали беззаперечно. Але ж це теж історія падіння людини, яка, як і цар Саул, стала зрадником: той відмовився коритися Богові, цей – своєму законному цареві. І самогубство стало в обох випадках наслідком цієї зради і, можливо, розплатою за неї.

Як не згадати тут головну новозавітну історію про самогубство – його скоїв Іуда Іскаріот, коли сам він усвідомив, що «зрадив кров невинну». Мабуть, він уявляв собі розвиток подій якось інакше – можливо, чекав, що Ісус, поставлений перед загрозою страти, нарешті встановить на землі Своє Царство, прожене язичників і нечестивців, щоб посадити учнів на міністерські посади. А можливо, були в нього інші плани, не в тому річ – він раптом зрозумів, що все пішло не так, і навіть тридцять срібників виявилися йому не потрібні. Він пішов і удавився.

Багато проповідей було вимовлено на тему порівняння Іуди з апостолом Петром, який теж на свій лад зрадив Учителя, тричі відрікшись від Нього, але покаявся і був прийнятий Ним знову. Але нас у будь-якому випадку цікавить зараз не це. Самогубство в Біблії – не благородний вихід доблесного чоловіка з тупикової ситуації, як у Катона, а дно, на яке опускається у відчаї зрадник.

У Біблії є, мабуть, тільки один приклад незцілимого страждальника, якому евтаназія була запропонована, – це Іов. Дружина, дивлячись на його муки, сказала: «Похули Бога і помри» (Іов 2:9). Мабуть, йшлося про свого роду самогубство: вона вірила, що людина, яка вимовила хулу Богу в обличчя, негайно буде Ним убита і так припиняться її муки.

Іов відповів: «Невже добре ми будемо приймати від Бога, а лихого не будемо приймати?» Річ навіть не в тому, що він не міг похулити Бога, як не міг дихати водою за відсутністю зябер – далі в книзі ми прочитаємо багато найрізкіших слів, які він зверне до Творця. Але Іов відмовився Йому зрадити, пішовши з цього життя, щойно радість змінилася болем, нехай навіть нестерпним.

Я не знаю, яким буде мій смертний час, і я не можу докоряти тим, хто при повному розумі і твердій пам’яті (якщо вони ще можливі в такій ситуації) вибирають для себе швидку смерть.

Але я точно знаю, що останні тижні і місяці мають призначення і сенс, навіть якщо немає надії на зцілення, навіть якщо є біль (але в наші дні є і анальгетики), є втома і розчарування, і все, що з ними пов’язане. Я проводжав у цю дорогу свою маму, і не було там жодного зайвого, безглуздого дня. Мені здається, нам їх навіть не вистачило для прощання, або, краще сказати, для останньої нашої зустрічі в цьому світі, неймовірно важливої для нас.

А про інших судити не беруся.

Автор: Андрій Десницький