Про біснування
Проповідь священика Сергія Ганьковського в Десяту неділю після П’ятидесятниці . . .
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Проте, як це не дивно, останніми роками серед церковного, а точніше, серед малоцерковного або біляцерковного народу поширилося фантастичне переконання, що біснуваті – усі поголовно. І тому усім поголовно треба терміново бігти в якісь особливі храми або монастирі і там «вичитувати». Справа дійшла до того, що збираються люди великими групами і їдуть автобусами в якийсь монастир або в якийсь віддалений храм, щоб там усією групою «вичитуватися». І багато в мене, грішного, запитують благословення на таку поїздку. Давайте ж спробуємо розібратися, що таке біснування і що таке «вичитування» і як православному християнинові до усього цього ставитися.
У Євангеліях описано шість випадків біснування, які Господь зцілив. Той випадок, про який ми читали сьогодні, – хронологічно останній. Але в усіх шести випадках біснування, описаних у Новому Завіті, ми зустрічаємося з явищами надзвичайними. Іноді біснуваті голосно, нестямно кричать, побачивши Христа, як це було в синагозі Капернаума. Там людина, одержима бісами, закричала гучним голосом: «Облиш, що Тобі до нас, Ісусе Назарянине? Ти прийшов погубити нас!». Приблизно те ж саме кричали два біснуватих, «дуже люті», як говорить про них Євангеліє, що жили в дикій печері в Гадаринській країні. Двічі Господь зціляв одержимих бісами, які були абсолютно німі. Ми нічого не знаємо про стан біснування зціленої дочки хананеянки, тільки знаємо, що «дочка тяжко біснується». Та і той випадок, про який ми читали сьогодні, досить очевидний: мало того, що син нещасного батька, який звернувся до Христа, лунатик, що саме по собі явище рідкісне, він ще і кидається у вогонь і у воду.
Аналіз усіх цих євангельських текстів переконливо показує, що випадки істинного біснування рідкісні і до нашого повсякденного життя відношення не мають. Так, ми жадібні, злі, ледачі, так, у нас безліч пристрастей, які терзають нас, але ми не біснуваті і, отже, «вичитувати» нам зовсім не потрібно.
Тепер про це саме «вичитування». Я сумлінно переглянув усі доступні мені православні енциклопедії, довідники і дві фундаментальні праці – двотомну «Настільну книгу священно-церковно-служителя» Булгакова і сучасну восьмитомну «Настільну книгу священнослужителя», і ніде ні слова не знайшов про це саме «вичитування». Нарешті, у так званому Великому Требнику, книзі, яку досить рідко використовують у нашій Церкві, я виявив «Молебний чин про зцілення немічних, що страждають від духів нечистих». У цьому Чині, окрім молебного Канону, міститься шість молитов святого Василія Великого до тих, хто страждає від демонів. І ось саме цей Чин використовується в тих окремих випадках, коли необхідно надати молитовну допомогу тим, хто біснується. Так і тільки в такий спосіб свята православна Церква благословляє священикові молитися про одержимих бісами. Якщо ж ми зустрічаємося з випадками, коли хтось, хто б він не був, дозволяє собі відступ від церковних постанов і якісь довільні маніпуляції зі священними предметами і священними реліквіями, така практика не може бути схвалена православними християнами, а ті, що беруть участь у подібного роду діях, наражають себе на серйозну небезпеку, про що я вас усіх тут і попереджаю.
Для виправлення грішників Церква встановила Таїнство покаяння. Для зцілення хворих у нас є Таїнство Елеосвячення або Соборування. Для спасіння душі, для життя вічного Господь дав нам найголовніше Таїнство – Таїнство Євхаристії, або Причащання. Ні в Діяннях Соборів церковних, ні в писаннях святих ми не знайдемо практики прикладання до попереку хворого напрестольного хреста або осяяння голови псевдобіснуватого коробочкою зі святими мощами.
Взагалі, я вважаю, що таке поголовне захоплення загальним «вичитуванням» є справа шкідлива і згубна для спасіння душі. Важко щонеділі ходити в храм і не просто ходити, щоб свічку поставити, а щосили намагатися зосередитися на словах молитви впродовж довгого часу богослужіння. Усі ви знаєте, чого це варте. Важко змусити себе утримуватися від звичної їжі, постити серед загального розгулу і обжерливості, серед нескінченних днів народжень, весіль, проводів і зустрічей. Важко і соромно говорити про себе гірку правду на сповіді. Важко працювати для спасіння душі. Куди як легше поїхати на «вичитування»!
І останнє, на що мені хотілося б звернути вашу увагу. У сьогоднішньому Євангелії святі апостоли, люди, яких обрав Сам Спаситель, не змогли допомогти біснуватому отрокові. І Господь вказав чому. Він докорив Своїм найближчим і найулюбленішим учням у невірстві. І нехай тепер цілителі і вичитникі приміряють цю оцінку на себе. Якщо апостоли маловіри, то хто ж тоді ми, грішні? І чи нам, з нашою гордістю, з нашою жадністю до грошей, з нашою пихатою самолюбністю братися за тягар, який не змогли понести найближчі учні Христові?
Неси, людино, Хрест, який попустив тобі Господь! Неси і пам’ятай, що, коли Сам Спаситель зголоднів у пустелі, сатана з’явився Йому і, спокушаючи, сказав: «Якщо Ти є Син Божий, кинься вниз, бо написано: ангелам Своїм заповість про Тебе, щоб оберігали Тебе, і на руки візьмуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю. Сказав же йому Ісус: написано також: не спокушай Господа Бога твого» (Мф. 4:6,7).
Не спокушай, людино, Господа Бога твого судорожним очікуванням дива! Пам’ятай, диво здійснюється на твоїх очах щодня. Ми живі, у нас є ще час для покаяння! Господь чекає його від нас! Є ще час! Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 10 неділя після П’ятидесятниці