Кевін Картер отримав Пуліцеровську премію за фотографію “Голод у Судані”, зняту на початку весни 1993 року. Цього дня Картер спеціально прилетів у Судан, знімати сцени голоду в маленькому селі. Втомившись від зйомки померлих від голоду людей, він вийшов із села в поросле дрібними кущами поле і несподівано почув тихий плач. Оглядівшись, він побачив маленьку дівчинку, яка лежала на землі, вочевидь вмираючи від голоду. Він хотів сфотографувати її, але несподівано в декількох кроках приземлився стерв’ятник.

Дуже обережно, намагаючись не злякати птаха, Кевін вибрав найкращу позицію і зробив знімок. Після цього він почекав ще хвилин двадцять, сподіваючись, що птах розпрямить крила і надасть йому можливість зробити кадр трохи краще. Але проклятий птах не ворушився і, врешті-решт, у фотографа урвався терпець і він відігнав його. Тим часом дівчинка мабуть набралася сил і пішла – точніше сказати поповзла – далі. А Кевін сів біля дерева і заплакав. Йому раптом жахливо захотілося обійняти свою дочку…

Через день він повернувся в Йоганнесбург (ПАР). У цей час голод у Судані був “модною” темою і “Нью-Йорк Таймс” відразу ж купив його фотографію. 26 березня 1993 року вона була опублікована.

Що тут почалося! Фотографія відразу ж стала символом тяжкого становища в Африці, а Кевін Картер став знаменитістю. Це була перемога! Але справжня перемога прийшла пізніше, 23 травня 1994 року, коли Картер отримав престижну Пуліцеровську премію.

І лише одна річ затьмарювала радість. Спочатку тихо, потім усе голосніше і голосніше стало лунати питання: а що сталося з дівчинкою? Чому він не допоміг їй? Газети більше не називали його “геніальним фотографом”. “Людина, спокійно налаштовувала свій об’єктив, щоб зняти муки маленької дівчинки”, – писав журнал “Тайм” (Флоріда), – “все одно, що хижак, ще один стерв’ятник”.

Пізніше Картер говорив друзям, що шкодує про те, що не допоміг дівчинці: адже поруч був табір Об’єднаних Націй, де голодуючим надавали допомогу. Але було вже надто пізно. Він впадає в глибоку депресію. Це тут же позначається на його роботі: поспішаючи на важливу зустріч, він спізнюється на літак, потім втрачає зняті плівки…

Останній ранок свого життя – ранок 27 липня – Кевін був у чудовому настрої. Провалявшись у ліжку до обіду, він пішов у редакцію місцевої газети, поспілкувався з колишніми колегами. Потім зайшов до вдови свого близького друга, вбитого кілька місяців тому. Близько 9-ї години вечора Картер під’їхав до невеликої річки, за допомогою садового шланга з’єднав вихлопну трубу із салоном, включив музику, завів машину і … заснув.

У передсмертній записці Кевін Картер писав: “Я втомився … без телефону … без грошей на квартплату … на дітей … на повернення боргу … гроші!!! Мене переслідують спогади про вбивства і трупи, злість і біль … про голодних або поранених дітей”.

* * *

Така історія життя і трагічної смерті однієї обманутої людини. Але чому обманутої? Бо цей чоловік був обманутий ворогом роду людського, і тому гнався, як і більшість з нас, за ідолами цього світу: людською славою, матеріальним достатком, і тому не зміг побачити основного – маленької вмираючої дівчинки, якій він міг би допомогти. І насправді не так важливо, вижила вона чи ні, головне, що він міг це зробити, але… не зробив. Для нього головнішим було зробити сенсаційний знімок, і він його зробив. Але як ми далі бачимо це призвело лише до катастрофи його особистого життя, життя його близьких. І мені відверто шкода Кевіна, який не зміг зробити у своєму житті правильного вибору. Лише одного…

Усім нам, як і Кевіну Картеру, Бог надає чимало можливостей здійснити цей вибір – зустрітись зі своїм Творцем і прийняти Його у своє серце, у своє життя. І ця можливість дається нам багаторазово на протязі всього життя, і лише від нас залежить цей вибір: прийняти чи відкинути Ісуса Христа, як Господа і особистого Спасителя.

Автор: Михайло Лукін

Хрест завжди посередині