Дерзай, дочко!

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Двадцять четверту неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Усі ми гордівники, і, коли приходить нужда, нам важко буває попросити сильного про допомогу. Багато легше просити за іншого. Мені самому як би нічого і не треба, я, власне, для ближнього стараюся. Таке міркування теж, звичайно, гордість! Таке міркування – не що інше, як спроба явити себе, передусім у власних очах, людиною безкорисливою, а отже, і праведною.

Але настає хвилина, коли нам вже не до гри в праведність. Приходять випробування, при яких відступають убік навіть міркування пристойності. Виникають обставини, коли ми готові досягти мети якщо не за всяку ціну, то вже в усякому разі ціною забуття власної гордості. Іноді мені здається, що Господь для того і попускає нам скорботу, для того і робить нас учасниками або свідками страждань близьких нам людей, щоб ми зрозуміли одного разу істинну нужду нашу в Помічникові і Покровителеві, у Тому, Хто один може врятувати і утішити. Щоб не на словах, а глибинно, внутрішньо, найтаємнішими куточками душі, ми усвідомили одного разу, що і справді правий Господь, коли каже: «Без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5). Можливо, запеклій душі, можливо, самовдоволеному серцю треба, щоб стало по-справжньому боляче, щоб дихання смерті одного разу торкнулося нас, щоб і душа і серце, нарешті забувши про себе, усіма силами своїми відчули потребу в Тому, Хто один врятує. Щоб звернулися нещасні люди, пригноблювані пристрастями і скорботою, до свого Спасителя.

«Бог рятує нас не без нас», – це мудре слово відомого богослова і проповідника, архієпископа Херсонського і Одеського Никанора, ясно вказує, що добра воля людини має співпасти, з’єднатися з благою Волею Божою, саме тоді і здійснюється, стається справжнє диво.

Здатність долати своє власне горде самовдоволення, здатність так довіритися Богу, так полюбити Його, що забути про прірву, що розділяє Його, вічного і святого, і людину, грішну і смертну, така здатність зветься відвагою. Відважний же той, хто всупереч звичаям світу цього, всупереч уявленням про власну значущість вимагає від Бога допомоги, бо на власному сумному досвіді знає, що окрім Бога йому не допоможе ніхто.

Таке знання дорогого коштує. Таке знання, що народжує відвагу, коштувало бідній кровоточивій жінці усього її майна, тобто усього статку її, який вона витратила на лікарів. Та що гроші! Таке знання коштувало начальникові синагоги Іаїру усього, чого він добився впродовж свого довгого життя: людського визнання, громадського статусу, нарешті і грошей, які він, видно, отримував у винагороду за свою працю в синагозі. І от тепер цей церковний ієрарх мав усього позбутися, бо за спілкування з ненависним юдейським начальникам Ісусом люди відлучалися від синагоги, виганялися з товариства доброчесних громадян, ставали ізгоями рідного народу. Спробуйте приміряйте на себе: як жити, коли тебе оголосили поза законом, коли від тебе з презирством і гнівом відвернулися ті, хто ще учора підлесливо кланявся і заглядав в очі?

Для того, щоб таке сталося, для того, щоб кровоточива жінка, ризикуючи бути побитою камінням (бо ця хвороба робила її нечистою, скверною, і не дай Бог хтось з оточення дізнався б про її скорботу), продиралася крізь натовп, звичайно, мимоволі торкаючись до сотень людей, – для усього цього потрібна була відвага людини, яка нарешті зрозуміла, що тільки в Ньому, Спасителі і Визволителі, «шлях і істина і життя».

Поки нас томлять явні і смутні бажання світу цього, поки ми шукаємо розради в дружніх словах, в обіймах улюблених, поки ми день у день розраховуємо на свої сили, на свої таланти, на свої зв’язки, поки ми сподіваємося «на князів, на синів людських», поки усе це володіє нами, ми можемо бути в’ялі, ледачі або зухвалі, але ніколи при такому розташуванні нам не стати відважними, ніколи при таких сподіваннях нам не стати Божими. Проте настає посланий Богом, Який любить нас, момент істини, і людина забуває про свою так звану гідність. Людина забуває про те, що може втратити усе, що має, і от тоді – духовно убога – вона чує голос свого Спасителя: «Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе, іди з миром!». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 24 неділя після П’ятидесятниці