Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Діва входить у Святеє Святих», – співає сьогодні Свята Церква. «Цього не може бути! – вигукують знавці законоположень і правил Старого Завіту. – Не могла дівиця, хто б вона не була, увійти туди, куди з жертовною кров’ю один лише раз на рік входив первосвященик, що тремтів і жахався».

«Христос народжується, славте», – сповіщає нині тріумфуюча церковна повнота, передбачаючи духовними очима серед мороку зими швидке народження Всесвітнього Світла, прийдешнє втілення Передвічного Слова. «Не властиве матерям дівоцтво, а дівам неможливі родини», – відповідають на це «сини противлення» (Еф. 2:2).

І так було завжди. Блага звістка всякий раз стикається із спокусою сумніву, і відкриті очі не бачать, і загострений слух не чує. «Бо згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх» (Мф. 13:15).

Усе найважливіше у світі здійснюється в сокровенній таємниці, і треба бути дійсно Божим обранцем, справжнім Сосудом благодаті, щоб проникнути в цю велику таємницю і вмістити Того, Хто не вміщується в жодні земні об’єми, – вмістити Бога. І от Дочці Людській судилося було принести Себе в жертву. Вона мала відмовитися від Себе Самої і стати дійсно Рабою Божою.

Це благе і високе «поневолення», це лагідне і покірливе розчинення «свого» в Божому в жодне порівняння не йде з тим, як змиряємося ми, грішні і самовдоволені люди. Наша самоназва «Раб Божий» всякий раз, коли ми відносимо ці великі слова до самих себе, викриває нашу гординю і стає тим самим словом, від якого ми «будемо осуджені» (Мф. 12:37). Істинне ж упокорювання наповнене радістю про Господа і ніколи не проявляється в скорботно підібганих губах і очах, затьмарених сльозами образи: я, мовляв, усе витерплю…

«Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм» (Лк. 1:38). Ця тиха і безскорботна готовність прийняти «меч, яку пройме душу» (Лк. 2:35), це спокійно-радісне знання: «Віднині ублажатимуть Мене всі роди» (Лк. 1:48), – стали можливі через те, що колись чиста душа Діви увійшла до Тайни Божества, піднялася неймовірно крутими і високими східцями в загадкову глибину Присутності Божої. Син Її і Її Бог, залишивши Отця, з любов’ю і жалістю зійшов у обезбожений світ і зустрів Матір Свою і Рабу Свою, Яка сходила в горнє, також залишивши батька Свого – тепло Свого дому, ніжну турботу Своїх батьків.

Жертва зійшлася з Жертвою, і світ, що гине, був врятований. Святе святих старозавітного Храму, місце, де сутнісно перебувала Благодать Божої Присутності, встановилося в крихкому тельці Діви Марії. І ось у це Святе Святих, до цього таємничого вмістища увійшов Дух Божий. «Сила Всевишнього» (Лк. 1:35) осяяла Призначену цій великій жертві.

Тяжкий був «гріх невідання народу» (Євр. 9:7), марно намагалися з року в рік, із століття в століття первосвященики Єрусалимського Храму згладити його приношенням крові жертовних тварин. «Хіба Я споживаю м’ясо телят чи п’ю кров козлів?» (Пс. 49:13) – запитує Господь в обраних людей Своїх, чекаючи від них покаяння. І ось крутими східцями Святилища піднімається Чиста Діва, що з кожним новим Своїм кроком все повніше стає Жертвою і Приношенням, тією Жертвою, яку самовдоволений і лукавий рід людський все ж зміг принести своєму Господові.

Так звершується покірливе і радісне рабство Богові. Так виконується передбачена Вседержителем таємниця спасіння. Так уперше в історії у святилище Храму входить Діва, Якій належить виткати у священній утробі Дівочій Того, Хто одного разу і назавжди проллє Пречисту Кров Свою за гріхи усього людства. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Введення в храм Пресвятої Богородиці