Учора я показав вам один спосіб виховання в собі духу молитовного, саме: згідне зі своїм призначенням звершення наших молитвословій. Але тут покладається тільки початок науці молитовній, слід йти далі. Пригадайте, як вчаться, наприклад, мовам. Спочатку заучують слова і мовні звороти за книгами. Але на цьому одному не зупиняються, а намагаються за допомогою його доходити, і дійсно доходять до того, що самі, без навчального посібника, ведуть правильно тривалу розмову мовою, що вивчається. Так слід чинити і в справі молитовній. Отримуємо навичку молитися за молитовниками, – молячись за допомогою готових молитов, переданих нам Господом і святими, що досягли успіху в молитві. Але на цьому одному зупинятися не слід; треба далі прямувати і, звикнувши розумом і серцем звертатися до Бога із сторонньою допомогою, потрібно робити досліди піднесення до Нього – і свого власного, доходити до того, щоб душа сама своєю, так би мовити, мовою вступала в молитовну бесіду з Богом, сама возносилася до Нього, і Йому себе відкривала і сповідувала, що є в ній і чого бажано їй.

І цьому потрібно учити душу. Вкажу вам коротко, що треба робити, щоб мати успіх у цій науці.

І навичка з благоговінням, увагою і почуттям молитися за молитовниками до цього ж веде. Бо як з посудини – переповненої – сама собою виливається вода; так із серця, за допомогою молитвословій, що сповнилося святих почуттів, сама собою почне виходити своя до Бога молитва. Але є і особливі, до цієї виключно цілі звернені, правила, які нехай покладе собі виконувати всякий, хто хоче досягнути успіху в молитві.

Чому це, скажіть, стільки років іноді моляться за молитовниками – і все ще не мають молитви в серці? – Між іншим, гадаю, через те, що тільки в той час дещо і напружуються возноситися до Бога, коли звершують молитовне правило; у весь же інший час і не згадають про Бога. Кінчать, наприклад, свої уранішні молитви, і гадають, що стосовно Бога все тим і виконано; потім цілий день – тільки справа за справою, – а до Бога і не звернуться; хіба до вечора спаде на думку, що от знову скоро потрібно ставати на молитву і звершувати своє молитвослів’я. Від цього буває, якщо і дає Господь яке добре почуття уранці, його заглушає метушня і багато турбот денних. Тому ж і увечері не буває бажання молитися, – людина ніяк не упорається із собою, щоб хоч трохи пом’якшити свою душу, і молитва взагалі погано стигне і зріє. Ось цю неправильність (чи не загальну майже?) і потрібно виправити; тобто, слід зробити так, щоб душа не тоді тільки до Бога зверталася, коли стоїш на молитві; але і протягом усього дня, скільки можна, безперервно возносилася до Нього і перебувала з Ним. Для цього:

Перше – потрібно протягом дня частіше до Бога з серця звертатися короткими словами, судячи з нужди душі і поточних справ. Починаєш що, – наприклад, – кажи: благослови, Господи! Кінчаєш справу, – кажи: слава Тобі, Господи, – і не язиком тільки, але і сердешним почуттям. Пристрасть яка підніметься, – кажи: спаси, Господи, гину. Знаходить пітьма помислів бентежних, – волай: виведи з темниці душу мою. Мають відбутися неправі справи, і гріх тягне до них, – молися: настав мене, Господи, на шлях, або, не дай спіткнутися ногам моїм. Гріхи пригнічують і тягнуть у відчай, – закричи голосом митника: Боже, будь милостивий до мене, грішного! Так і в усякому разі. – Або просто частіше кажи: Господи, помилуй; Владичице Богородице, помилуй мене, Ангеле Божий, хранителю мій святий, захисти мене, або іншим яким словом звертайся. Лише наскільки можна частіше роби ці заклики, всіляко стараючись, щоб вони з серця виходили, як би вичавлені з нього. Коли так робитимемо, частіше в нас відбуватимуться розумні до Бога сходження з серця, часті до Бога звернення, часта молитва, а це почастішання створить навичку розумної з Богом співбесіди.

Але щоб душа так звертатися стала, слід наперед змусити її усе звертати на славу Божу, – всяку свою справу, велику і малу. І це є другий спосіб, як навчити душу частіше вдень звертатися до Бога. Бо якщо покладемо собі в закон виконувати  цю  заповідь Апостольську, щоб усе на славу Божу творити, навіть коли «їсте, чи п’єте» (1Кор. 10:31); то неодмінно, за кожної справи згадаємо про Бога, і згадаємо не просто, а з боязкістю, як би не вчинити в якомусь випадку неправильно і не образити Бога якоюсь справою. Це і змусить із страхом до Бога звернутися і молитовно просити допомоги і напоумлення. Як ми майже невпинно щось робимо, то майже невпинно до Бога звертатимемося молитовно, і, отже, майже безперервно проходитимемо науку молитовного в душі до Бога піднесення.

Але щоб і це, тобто роботу усього на славу Божу, душа виконувала як слід, потрібно налаштувати її до цього з раннього ранку, – із самого початку дня, перш ніж піде людина на справу свою і на роботу свою до вечора. Настрій цей влаштовується роздумами про Бога. І це є третій спосіб навчання душі до частого звернення до Бога. Роздуми про Бога є благоговійний роздум про Божественні властивості і дії і про те, до чого розуміння їх і їх до нас ставлення нас зобов’язує, – є роздум про добрість Божу, правосуддя, премудрість, всемогутність, всюдиприсутність, всезнання, про творіння і промисел, про влаштування спасіння в Господі Ісусі Христі, про благодать і слово Боже, про святі таїнства, про Царство Небесне. – Про який з цих предметів не почни роздумувати, роздум цей неодмінно сповнить душу благоговійним до Бога почуттям.

Почни роздумувати, наприклад, про добрість Божу, побачиш, що ти оточений милостями Божими і тілесно, і духовно, і хіба тільки камінь будеш, щоб не пасти перед Богом у виявленні почуттів подяки. Почни роздумувати про всюдиприсутність Божу, – зрозумієш, що ти усюди перед Богом, і Бог перед тобою, і не можеш не сповнитися благоговійним страхом. Почни роздумувати про всезнання Боже, пізнаєш, що ніщо в тобі не приховане від ока Божого, і неодмінно вирішиш бути строго уважним до рухів серця свого і розуму, щоб не образити якось всевидющого Бога. Почни міркувати про правду Божу, – і запевнишся, що жодна зла справа не залишиться без покарання, і неодмінно вирішиш очистити усі гріхи свої перед Богом сердечною скрухою і покаянням.

Так, про яку властивість і дію Божу не почни міркувати, всякий такий роздум сповнить душу благоговійними до Бога почуттями і розташуваннями. Він прямо до Бога спрямовує усю істоту людську і є тому найпряміший засіб до того, щоб привчити душу до Бога возноситися. Найвідповідніший і найзручніший для цього час є ранок, коли душа ще необтяжена безліччю вражень і діловими турботами, і саме, – після уранішньої молитви.

Кінчиш молитву, сядь, і з освяченою в молитві думкою починай роздумувати нині про одну, завтра про другу Божу властивість і дію і відповідне тому в душі створи розташування. «Йдіть, – каже святий Дмитрій Ростовський, – йдіть, святі роздуми про Бога, і зануримося в роздум про великі справи Божі», і проходив думкою або справи творіння і промислу, або чудеса Господа Спасителя, або Його страждання, або інше що, збурював тим серце своє і починав виливати душу свою в молитві. Так і всякий може робити. Зусиль небагато, бажання тільки і рішучість потрібні; а плоду багато.

Так от три способи, як, окрім молитовного правила, навчити душу молитовно до Бога возноситися, а саме: присвячувати уранці дещо часу на роздуми про Бога; всяку справу творити на славу Божу, і часто звертатися до Бога короткими закликами. – Коли уранці добре будуть проведені роздуми про Бога, вони залишать глибокий настрій до помислів про Бога. Помисли про Бога змусять душу всяку дію свою і внутрішню і зовнішню обережно творити і на славу Божу звертати. А те і друге – душу поставлять у таке положення, що з неї почасту виходитимуть молитовні заклики до Бога. – Ці три – роздуми про Бога, усе на славу Божу творення і часті заклики є найдієвіші засоби розумної і сердечної молитви. Усяке з них підносить душу до Бога.

Хто вирішив вправлятися в них, той скоро набуде навичку сходження до Бога покладати в серці своєму. Праця в цьому схожа на сходження на гору. Чим вище підніметься хто на гору, тим вільніше і легше дихає. Так і тут, чим більше хто звикає до вказаних вправ, тим вище підніме душу, і чим вище підніметься душа, тим вільніше діятиме в ній молитва. Душа наша за природою є мешканка вишнього Божественного світу. Там би їй слід було перебувати постійно і думкою і серцем; але тягар земних помислів і пристрастей тягне і обтяжує її додолу. Показані способи відривають її від землі мало-помалу, а там і зовсім відірвуть. Коли ж зовсім відірвуть, тоді душа вступить у свою сферу і солодко мешкатиме вгорі – тут сердечно і подумки, далі ж і самою істотою своєю сподобиться перед лицем Божим перебувати в ликах ангелів і святих. – Чого нехай сподобить усіх вас Господь благодаттю Своєю. Амінь.

22 листопада 1864 р.

Спадщина святителя