«Добрі справи полягають у виконанні заповідей Божих, які людина дотримує охоче за допомогою Божою і за сприяння власного розуму і волі, з любові до Бога і ближніх» (Православне сповідання… Ч. 3. Пит. 3).

Оскільки моральність дії визначається взагалі предметами, метою і обставинами, то, щоб справа наша була дійсно доброю, необхідно: 1) щоб вона творилася згідно із законом Божим. Справа, що суперечить заповідям Божим, ніяк не може бути доброю. Втім, не той тільки предмет добрий, який вказаний заповіддю, але і той, який пропонується у вигляді поради, – як безшлюбність, довільна убогість, – і навіть той, який залишається невизначеним у законі, – сам по собі ні добрий, ні злий, може отримати доброту від мети, для якої служить засобом. Заповіді складають основу, як би серце морального життя, поради вищі за закон; 2) щоб справа здійснювалася з доброю «метою». З поганою метою і добра сама по собі справа перетворюється на злу, наприклад, хто приходить у церкву для тішення очей і слуху. Головна мета усіх справ, як сказано, є слава Божа, за вірою в Господа нашого Ісуса Христа; але до цієї мети можна сходити через різні, найближчі цілі, – що не перешкоджає справі бути дійсно доброю. Преосвященний Тихон взагалі перераховує наступні цілі, з якими нам слід творити добрі справи: а) покажемо покору і послух Богу нашому; б) для прослави імені Божого; в) засвідчимо Богу, Благодійнику нашому, сердечну нашу вдячність; г) покажемо від справ наших віру в Бога і Сина Його Ісуса Христа; ґ) не сплюндруймо високого християнського звання та імені; д) заради любові до ближніх; е) щоб не спокусити кого; є) загородимо вуста супротивникам і ворогам християнства; ж) ті, хто бачить наше добре життя і не знає імені Христового, навернуться до Христа і з нами єдиними будуть (Святитель Тихон Задонський. Про істинне християнство); 3) нарешті, щоб обставини, серед яких здійснюється справа, були законні. Обставини не є щось зовнішнє, а входять певним образом до складу самої справи. Чим або збільшують, або зменшують собою доброту справи, або нерідко знищують її. Так моральна гідність дій багато залежить, судячи з того: а) хто здійснює їх; бо не усе і кожному дозволено і не всякий до усього однаково зобов’язаний; наприклад, священнодія, – дія сама з себе свята, – дуже злочинна, якщо самовільно стане звершувати її непокликаний і необізнаний: «Ніхто сам собою не приймає цієї чести, але покликаний Богом» (Євр. 5:4); б) як здійснює; справа, за своєю суттю і метою добра, стає злою, принаймні, втратить багато гідності, якщо здійснюватиметься недозволенними методами або не так, як слід. Апостол забороняє «чинити зло, щоб вийшло добро» (пор.: Рим. 3:8); а пророк Єремія каже: «Проклятий, хто діло Господнє робить недбало» (пор.: Єр. 48:10); в) коли і де, – бо інші дії, будучи самі по собі дозволені, не можуть без провини здійснюватися у відомому місці або у відомий час. Так, наприклад, Спаситель вигнав з храму торговців (див. Ін. 2:15,16); а Премудрий називає того безумним, хто говорить тоді, коли варто було б мовчати: «Мудра людина буде мовчати до часу; а марнославний і безрозсудний не буде чекати часу» (Сир. 20:7).

а) Уявно-добрі справи

Від істинно добрих справ треба відрізняти ті, які хоча за виглядом згодні із законом Божим, але здійснюються не з поваги до нього, а тільки за природною схильністю, з пристойності, за потребою або навіть із злим наміром. Такі законні дії (actіons legales) можна назвати уявно-добрими. Вони можуть мати похвалу, але тільки в людей, а не в Бога, Який дивиться наше серце і за його розташуванням цінує наші дії (див. 2Кор. 9:7). Хто шанує Бога вустами тільки, а не серцем, той марно шанує Його (див. Мф. 15:8,9). «Чого в серці немає, – говорить Тихон Воронезький, – немає в самій речі. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці немає, але є лицемірство. Упокорювання не є упокорювання, але удаваність, коли не в серці. Дружба – не дружба, а гірка ворожнеча, коли зовні тільки є, а в серці не має місця»

б) Благодатна допомога при здійсненні добрих справ

Тут розуміється благодать не в тому сенсі, як вона зустрічає людину при самому вступі її в Церкву Христову, відроджує, виправдовує, всиновлює Богові і робить спадкоємцем вічного Царства Христового, – а в тому, як вона, перебуваючи в християнинові, сприяє йому і різноманітно допомагає досягати успіху в чеснотах. У цьому плані вона є рятівна сила Божа, що діє в людині, завдяки якій, з одного боку, ослабляється схильність до зла, з другого – збуджується, посилюється і зберігається прихильність до добра, так що вона буває «до всякого доброго діла готова» (2Тим. 3:17). Про цю благодать говорить Апостол: «Бог створює в нас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням» (Флп. 2:13). Зокрема ж, ця рятівна дія її виражається: 1) в «просвіті розуму», в якому відбиває рятівні істини і покладає навіювання на добрі справи, як учить апостол Іоанн: «Ви ж маєте помазання від Святого і знаєте все… саме це помазання вчить вас усьому, і воно істинне і нехибне, то чого воно навчило вас, у тому перебувайте» (1Ін. 2:20,27); 2) «в прихилені волі» людини до добра, наданні їй сил, потрібних для здобуття перемоги над плоттю, що тягне до зла, як каже апостол Павло: «Закон духу життя в Христі Ісусі звільнив мене від закону гріха і смерти» (Рим. 8:2). Таке сприяння благодаті надає діям християнина вищий, Божественний характер, за яким вони стають незрівнянно вищими за справи природні, так само як, наприклад, мідь, змішана із золотом, вища за просту мідь.

в) Узгодження благодаті Божої зі свободою людини

Благодать Божа, відроджуючи людину і діючи в ній, через це не знищує і не утрудняє її свободи, але тільки спонукає, підкріплює і керує її до добра, – притому з її ж згоди і при певному її сприянні. Це видно: 1) з того, що милосердний Бог «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1Тим. 2:4), проте вимагає, щоб вони самі покаялися і з «трепетом дбали про своє спасіння» (пор.: Флп. 2:12). Чому апостол Петро, сказавши, що завдяки «Божественної сили Його даровано нам усе потрібне для життя і благочестя», – і додає: «ви ж, докладаючи до цього всю старанність, покажіть у вашій вірі чесноту, в чесноті розсудливість» та інше (див. 2Пет. 1:3,5), – чим зобов’язує до ретельності в чеснотах; 2) з того, що люди, за свідоцтвом Святого Писання, можуть опиратися рятівній благодаті Божій: «Жорстокосердні! Люди з необрізаним серцем та вухами», – говорить Стефан іудеям, «ви завжди противитеся Духові Святому, як отці ваші, так і ви» (Діян. 7:51). Нарешті: 3) з того, що відроджені добрими справами можуть збільшувати в собі дії благодаті, а довільними гріхами позбавляти себе її, як це видно з наступних слів Апостола: «Із цієї причини нагадую тобі зігрівати дар Божий, який у тобі» (2Тим. 1:6); «Духа не вгашайте» (1Сол. 5:19); «але зростайте в благодаті і пізнанні Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа» (2Пет. 3:18); «Бо неможливо – тих‚ що один раз просвітилися‚ і прийняли дар небесний‚ і стали причасниками Духа Святого, …знову обновляти покаянням» (Євр. 6:4,6).

Звідси умови з боку людини до того, щоб благодать Божа була в ній дієва, мають бути наступні: 1) молитва про неї: «Просіть, і дасться вам» (Мф. 7:7); «Якщо ви, будучи злими, вмієте добрі дари давати дітям вашим, то тим більше Отець Небесний дасть Духа Святого тим, хто просить у Нього» (ср.: Лк. 11:13); і 2) швидка готовність – коритися її навіюванням, щоб не ображати і не вгашати Духа Божого, за Апостолом (див. 1Сол. 5:19). Так Господь говорить у псалмі про благодать: «Врозумлю тебе й наставлю тебе на путь», – а людям повеліває: «Не будьте як кінь і мул, що розуму не мають; віжками та вуздечкою стягни щелепи їх, якщо не наближаються до тебе» (Пс. 31:8-9).

Спадщина святителя