Гріховні стани
Корінь доброчесного життя є ревнощі догоджання Богові, через які людина усе навертає до слави Божої і нічому, окрім Його закону, не кориться. На противагу джерело гріховного життя є відраза від Бога, при якому людина не думає, чи є Бог і святий Його закон, і діє зовсім за іншими правилами і початками. Ця загальна властивість гріховного життя виражається в різних його станах. За цими станами людей можна розділити на два роди; до першого відносяться ті люди, які ніколи не думали і не думають залишити гріха; а до другого – ті, в яких виявилася певна турбота про добре життя, але вона в них не дозріла належним чином і прийняла неправдивий напрям. Ті знаходяться або: а) в стані безпечності; чи: б) озлоблення з відчаєм, а ці в стані або: в) рабства; чи: г) лицемірства; чи: д) самоомани.
а) Стан моральної безпечності
Моральна безпечність є такий стан, в якому людина не намагається дізнатися, як повеліває жити закон Божий і чи згодні з ним діла її; а тому не відчуває нужди у виправленні і спокійно продовжує провадити порочне життя. Вона байдужа до вічних нагород за чесноту і не страшиться нескінченних мук за гріх, бо якщо коли про них і згадає або від інших почує, то не звертає належної уваги. Людей, що знаходяться в такому стані, багато, особливо між тими, які насолоджуються щастям світським; бо «турботи віку цього, спокуси багатством», та інша похіть «заглушують у них слово Боже», так що воно зовсім буває безплідним (див.: Мк. 4:19).
б) Стан озлоблення
Озлобленням називається той стан людини, коли вона не за невіданням і слабкістю грішить, але зі свідомістю і завзятістю вдається до розпусти, не слухаючи жодних добрих порад і навіть навмисно чинячи всупереч ним і лаючись на умовляння (див.: 2Хр. 36:16). Із стану озлоблення швидкий перехід і в стан відчаю, коли людина, уявляючи, з одного боку, усю тяжкість гріхів своїх, а з другого – усю суворість правосуддя Божого, – звичайно поводиться так, як би абсолютно була упевнена, що погибель її неминуча, а тому або виконує міру свого нечестя, вдавшись до усієї похоті розбещеного серця, або поспішає припинити життя своє самогубством (див.: Мф. 27:5).
в) Моральне рабство
Моральне рабство є такий стан, в якому людина намагається виконати закон Божий і утримується від порушення його не з любові до Бога і не з сердечної відрази від зла, але із страху покарань за порушення закону і, мало піклуючись про виправлення свого серця, намагається виконати закон тільки зовні. Цей стан властивий особливо тим людям, які, погано розуміючи або зовсім не знаючи, у чому полягає дух християнської релігії, поглядають на Бога, як на строгого Суддю і Володаря, забуваючи про те, що Він є разом і Отець милосердний; і тому не люблять Його, а тільки тремтять, думаючи уникнути Його гніву дотриманням релігійних обрядів, в яких вони поставляють суть своєї віри, бувають прив’язані до них до надмірності, а про істинні чесноти не дбають.
г) Стан лицемірства
Перебуваючи в стані морального лицемірства, людина знає, що саме вимагає від неї Бог, і бачить невідповідність свого життя із законом Божим, але не намагається виправити своє серце, а тільки намагається видаватися благочестивою. Мета, для якої вона намагається виставити на вигляд свою набожність, полягає в тому, щоб звернути на себе увагу інших, здобути їх похвалу і повагу або краще приховати і успішніше зробити якісь корисливі, нечисті свої наміри. Найкращий приклад лицемірства з головними його ознаками можна бачити у фарисеях. Вони любили молитися на відкритих місцях і в багатолюдних зборах, «щоб бачили їх люди» (Мф. 6:5). Вони здійснювали довготривалі молитви, щоб обдурити благочестивих жінок своєю набожністю, розташувати їх до щедрого подаяння; вони роздавали милостині всенародно, «щоб прославляли їх люди» (Мф. 6:2); показували великі ревнощі до своєї релігії, переходили море і сушу, щоб навернути до неї, але в той же час робили наверненого сином геєни, бо не намагалися виправити його і навчити істинному пізнанню Бога, а тільки вселяли йому своє лицемірство і велику повагу до передань старців, сполучене з нехтуванням про заповіді Божі (див.: Мф. 23:15).
д) Стан самоомани
В стані самоомани людина знає, що треба жити доброчесно, а тим часом не дбає про своє виправлення, бо вважає себе морально досконалою. Причиною такої самоомани буває невірне розуміння християнської досконалості і самолюбність. Точно виконуючи зовнішні справи благочестя, віддаляючись по можливості від світської метушні, помічаючи в собі певні добрі розташування, – порівнює себе з іншими, і, знаходячи своє життя кращим, часом легко може подумати, що вона дійсно дуже досконала і осмілюється перед обличчям Самого Бога казати: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар». Що ж відповідає такому Господь: «Ти нещасний і жалюгідний, і вбогий, і сліпий, і голий» (Лк. 18:11; Одкр. 3:17).
«Примітка». Як про вади, так і про порочні стани слід зауважити, що вони: 1) усі раптом не можуть бути в одній і тій же людині, бо деякі з них протилежні один до одного; 2) людина має не завжди одну і ту ж ваду, але може сполучати з нею багато і переходити з одного стану в інший; 3) одні вади легше виправити, ніж інші; 4) втім, жодну людину, якою б вона грішною не була, не треба вважати зовсім невиправною, бо «неможливе для людей – можливе для Бога» (Лк. 18:27).