І громадське життя є шлях догоджання Богові для тих, хто свої труди Богові присвячує

«Усяка душа нехай підкоряється вищій владі» (Рим. 13:1).

Обставини часу учать людину і вселяють їй різні настанови за родом своїм. Так дні царські мимоволі схиляють увагу на Царя і царство, а тут, у храмі, переносять думку від царства земного до Царства небесного і спонукають співміряти служіння в одному із служінням для другого. Насправді, браття, коли в дні царські ми збираємося в храми Божі, в яких звичайно служимо Богові Істинному, чинячи «молитви, моління, прохання, подяки» (1Тим. 2:1) за Царя і царство, то цим сповідуємо не лише те, що Вишній володіє царством людським і, куди хоче, направляє його, але і те, що, служачи вітчизні, ми цим самим служимо Богові.

Як же спадає деяким на думку, ніби між цими служіннями немає спільного і що ніби присвятивши себе одному неминуче залишить і забуде друге? Якщо тут приносимо ми дяку Богові за минулі успіхи в служінні громадському і просимо допомоги на подальший у ньому успіх, якщо, тобто, це служіння звідси як би виходить і сюди ж повертається, то коли дійсно, можливо, кого відволікає воно від служіння Богові і послабляє в кому дух благочестя: чи не залежить це від провини нашої, а не від самого служіння? Коли Господь каже: «Віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мф. 22:21), то вселяє, що поєднувати це обопільне служіння не лише можна, але і потрібно. Властивість же самої справи показує, що як тіло є знаряддя, за допомогою якого душа виявляє свої внутрішні дії: так і суспільство і служіння в ньому є кращий шлях для розкриття і виявлення невидимого духу благочестя, і не для виявлення тільки, але разом для просвіщення і зміцнення. У цьому поза сумнівом запевнимося, якщо уважніше розглянемо вчення Апостольське про служіння громадське (Рим. 13:1-8).

Апостол Павло в посланні до Римлян пише; «Усяка душа нехай підкоряється вищій владі» (13:1). Коли каже: «усяка душа», то не виключає нікого, і коли каже: «вищій владі», то розуміє всяку взагалі владу, законно поставлену. Якщо тепер у влаштованому суспільстві усі члени перебувають у взаємній залежності і взаємному підпорядкуванні, то воно є сфера тих, хто взаємно кориться і, відповідно, наука покори.

Зверніть же тепер увагу на те, що означає покора в Християнському житті. Це є така чеснота, якою однією, можна сказати, утримується в цілості увесь склад моральності і благочестя. Судитимемо за протилежністю. Початок усіх гріхів – у непокорі першої людини велінню Бога-Царя і тепер всякий гріх є плід непокори. Запитаєте, чому понад усе страждають ревнителі благочестя? Від норовливості своєї волі. Проти чого переважно озброювалися святі подвижники? Проти своєї волі. Що перешкоджає людині-грішнику полишити гріх і навернутися до Бога – на шлях правди? Завзятість і розбещення своєї волі. Як тому потрібно добродійно винищувати, або, принаймні, зменшувати в нас це зло – свою волю, крушити цю шию залізну. Але чим і як зручніше можна це зробити? Нічим більше, як покорою, зреченням від своєї волі, відданням себе волі іншого. Бо поза сумнівом, що цей останній навряд чи стане свої розпорядження схиляти на догоду нам; а коли проти волі нашої, то воля наша з потреби змирятиметься і вступатиме в належні межі.

Якщо тепер громадське служіння є шлях покори; то, судіть самі, як пристосоване воно до Істинно-християнського і благочестивого життя! Покладаючи перешкоди юнацькому захопленню або обдуманим планам людини, і в той же час зобов’язуючи до певних занять, не милих серцю, воно не лише не дає виходу злу з серця, повертаючи його всередину, як би на винищування себе, але і пригнічує його там, роблячи постійний перелом волі дійсним служінням. Справедливо, що в суспільстві потрібні справи більш зовнішні, тоді як своя воля може таїтися усередині: але яка розсудлива людина дозволить назавжди залишатися в собі такому роздвоєнню? Чи не примусить, навпаки, всякий і серце своє прикласти до того, що робить зовні? І чи може притому бути така розбіжність тривалою? Іскра сама собою гасне, якщо не роздувати її навмисно, і паросток у насінині, завмирає, якщо не збуджувати його цілющими стихіями.

Те саме буває і зі свавіллям: воно саме собою слабшатиме, зменшуватиметься і, нарешті, зовсім стане непомітним, якщо не дратувати його виконанням його вимог. Ось чому між тим, хто постійно служить, після досить тривалої служби можна зустрічати людей більшою частиною тихих, покірливих. Так Господь через громадське служіння усіх нас ввів у покору, щоб усіх повернути до Себе через знищення свавілля і утворення упокорення. Бо хто людям покірний, той тим більш охоче підкориться Богові, і хто виконує людські постанови, той тим ревніше виконуватиме заповіді Божі. Але скаже хто: ми створені для Бога; Йому єдиному і служити повинні, щоб удостоїтися потім бути з Ним у Царстві Небесному. Але яка спільність між служінням земним і трудами для Царства Небесного? Служачи для людей і притому для земного їх процвітання, чи не віддаляємося ми тим від свого призначення, бо скільки небо вище за землю, і творіння нижче за Творця? Проти такого розуміння послухайте, що каже далі Апостол: «Немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом» (Рим. 13:1). Всяка влада від Бога. Отже, і та, під якою кожен з нас безпосередньо працює і якій має коритися. Тому, незалежно від того, чи висока ця влада або не висока, вона проте є влада від Бога, і, корячись їй, проте кориться Богові.

От зв’язок служіння людині із служінням Богові. «Будьте покірні всякому людському начальству заради Господа» (1Пет. 2:13), – і працюватимеш вже не людині, а Богові: людина тоді зникає з уваги і серця, а буде там Бог єдиний і Його свята воля. Чи не видно, що обернути служіння громадське в засіб для служіння Богові і надбання Царства Небесного залежить від кожного з нас самого? Виправи серце своє, очисти його наміри, освяти очікування; і догодиш Богові, займаючи якусь, навіть незначну посаду в суспільстві. Господь благоволить не до однієї тільки кількості справ і їх величі, але головним чином до того розташування, з яким вони здійснюються. Лепта вдови виявилася перед Ним набагато ціннішою за багатих вкладів, і подану з добрими намірами склянку води обіцяв Він не забути в Небесному Царстві.

Отже, якщо чиє служіння вітчизні не сходить до Бога і не перетворюється на служіння Йому; той, вірно, не так служить, як слід, не ту має мету, не з тим розташуванням ходить у цьому служінні. Так – хто справний по службі і кориться начальству із страху покарання, той служить не правильно: бо коритися потрібно, за Апостолом, «не тільки зі страху покарання, але й заради совісти» (Рим. 13:5). Такий слуга дуже не надійний. Якщо відняти в нього узи страху, він вдасться до усього буйства свавілля, попри те, що є Бог всевидющий і всюдисущий. Також – хто робить усе з вигод, сподіваючись на нагороди, в очікуванні підвищення, той служить метушні і пристрастям, а не Богові. У суспільстві потрібні нагороди, щоб відрізнити труди і достоїнства від лінощів і негідності, – потрібні підвищення, щоб замістити ступені, що вимагають робітників досвідчених, які звичайно сходять у ступінь цей тривалістю і різноманітністю занять. Але хто і метою свого служіння поставляє подібне шукання, той перекручує в серці своєму наміри уряду і Божі, за якими нерідко буває треба благати, подібно до Мойсея, щоб обрали гідних. І служіння суспільству для суспільства ж є служіння не правильне. Неначе суспільство існує саме для себе і має мету в собі. Господь благоволив бути на землі громадському улаштуванню для того, щоб допомагаючи один одному, один одного напоумляючи і виправляючи, тим успішніше досягали вічного блаженства, через виконання Його святої волі і помноження Його слави на землі. Суспільство є засіб. Хто поставляє його за мету, той віднімає в нього мету і робить його як би порожнім і безживним. Чи не тому немає порядку, спокою і процвітання там, де служать суспільству для самого суспільства? Бо хто усього чекає від нього, той перший обернеться проти нього, якщо відчує себе в ньому забутим, непоміченим. Але хто працює йому заради Господа, у того жар ревнощів не охолоне від холодності і неуваги людей.

Чи казати, нарешті, про те, який великий з’являється в суспільстві шлях для вправи любові до ближніх, яка є друга найголовніша заповідь – найближчий засіб для догоджання Богові (1Ін. 4:16) і найпрямішій шлях у Царство Небесне, коли це очевидно саме собою; бо суспільство є союз людей, які взаємно працюють один для одного, або, що те саме, – що ходять у справах любові? Порівнюють суспільство з живим тілом. У тілі живому кожен член живе для всіх, і все для кожного, і таким загальним самопожертвуванням зберігається цілість і здоров’я тіл. Таким же точно образом ґрунтується і добробут суспільства. А в цьому хто не бачить духу любові, якої головна властивість, – «не шукати свого» (1Кор. 13:5), – «не собі» тільки догоджати (Рим. 15:1), але «один одного тягарі» носити (Гал. 6:2). Тому, і навпаки, – діючи тут, як слід, чому швидше за все навчитися можна, як не любові, коли ходиш невпинно серед трудів, не лише не чужих любові, але і що вимагають її?

Тому Апостол у зображенні громадського служіння додає далі: «Віддавайте всім належне: кому податок – податок; кому данину – данину; кому страх – страх; кому честь – честь. Не залишайтесь винні нікому нічого, крім взаємної любови; бо хто любить іншого, той виконав закон» (Рим. 13:7,8). Тобто, за Апостолом, можуть ще припинятися і змінюватися справи служіння громадського: але любов має бути почуттям безперестанним, як почуття обов’язку, який не сплатити до кінця життя. Як у дереві, хоча щороку знімають з нього відому міру плодів, як данину, сила життя залишається і потому, як основа майбутнього плодоносіння; так і любов незмінно перебувати повинна в серці істинного служителя вітчизні, при усій великій кількості видимих справ.

Не будемо ж спокушати себе, браття! – Якщо союз суспільства в любові, і служіння йому учить любові: то, навпаки, кожне служіння йому істинну ціну свою має отримувати тільки від присутності в ньому любові. Справу служіння зовнішню не можна вважати злою; не варто проте думати, що вона і є усе, чим зобов’язані ми суспільству. Пам’ятати треба, що ми діємо перед Господом, від Якого «чули від початку, щоб ми любили один одного» (1Ін. 3:11), і Який, ввіряючи служіння іншим для зміцнення любові, не виправдає тих, які встигли охолодити її цим служінням, а ще менше тих, які саме служіння обертають у випадок до справ, протилежних любові.

Отже, «усяка душа нехай підкоряється вищій владі», і підкоряється заради Господа, та віддає усім належне, нікому нічим не залишаючись винною, окрім любові. У цьому скорочено містяться усі наші обов’язки до Бога, ближніх і себе самих. Тому благопристойно сподіватися потрібно, що плід служіння вітчизні стільки ж великий, скільки велика нагорода благочестю і чеснотам. Тільки потрібно вкладати в це служіння істинний дух. В одних справах служби зовнішньої може і не бути цього духу, як немає життєвого духу в годиннику, що справно йде. Службовець без істинного духу в серці є добре створена статуя з холодної і мертвої речовини. Він те саме в суспільстві, що мертва частина в тілі, яка носиться іншими членами і повертається туди, куди прямує усе тіло. – І так, браття, молячись нині про добробут вітчизни нашої, молитимемося і про те, нехай пошле нам Господь істинний дух служіння вітчизні, щоб її процвітання було міцним і непохитним. Що ж у цій справі залежить від нас, самі запропонуємо від себе, як жертву на вівтар вітчизни, щоб з цього вівтаря вона вознеслася проте ж і до престолу Божого: це самовіддана покора, благочестя і любов. – Амінь.