Дух Святий, зійшовши на Божественних Учнів і Апостолів, вже не сходив з них, але перебував у них, а через них і в усіх вірних слову заради їх. За обітницею Господньою, Йому личить пробути з нами повіки, як Духові істини, що просвічує нас розумінням, і Духові святині, що зміцнює на всяке добро. Тому рясно виливається Він на всяку душу вірного, через Божественні Таїнства, і при самому вступі до кола вірних і в увесь час життя і дії серед них; отже прийняття Духа і ходіння в Ньому складають відмінну рису Християн. Ось чому Апостол Павло усіх вірних називає тими, хто прийняв «запоруку Духа» (2Кор. 1:22), і носіями Духа, кажучи: «Хіба ж не знаєте, що ви – храм Божий і Дух Божий живе у вас?» (1Кор. 3:16).

Велику, браття, маємо ми в цьому перевагу перед усіма, що не знають Господа, – Духа не мати є те саме, що бути мертвим, а мати Духа означає бути живим. – Ми з мертвих живі; бо нас, мертвих гріхами, Бог милостивий оживлює в Христі даруванням нам Духа Святого. – Слава Тобі, людинолюбче Господи!

Але візьміть, браття, до уваги інший бік цієї великої переваги! – Дух життя не може залишатися без свідоцтва і тим більше Дух життя, що дарований нам у Христі Ісусі, як Дух Божественний. Чи маємо ми Духа, про це не слід засвідчувати словом; про це повинні свідчити без слів уся наша істота, наш погляд, рух, справа, думка, почуття. Поясню вам це такою подобою, – чи є, наприклад, у дзвонику мідному і срібло, – дізнаються за звуком, і продавцеві не буває потреби говорити про те: у цьому засвідчує сам звук. Так само, якщо б звук не давав знати, що є срібло, ніхто б не повірив тому, скільки б ні запевняв у тому продавець. Так і в нас. Свідоцтво про нашу духовність має бути не зовнішнє, а наше внутрішнє, таке, що відбивається в зовнішньому. Чому і заповідає Апостол: «Якщо ми живемо духом, то за духом повинні й діяти» – (Гал. 5:25).

Ось дивіться, як про це пишеться: «Плід же духа є: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість» – (Гал. 5:22,23). Якщо є в нас такі плоди Духа, тобто і Дух, у нас мешкає і в нас діє. Якщо ж немає цього, а є, навпаки, «перелюб, блуд, нечистота, безсоромність, ідолослужіння, чародійство, ворожнеча, чвари, заздрість, гнів, розбрат, незгоди‚ (спокуси), єресі, ненависть, убивство, пияцтво, безчинство і таке інше» (Гал. 5:19-21); то немає місця в нас Духові Святому. – Ми Його загасили. Ось перше свідоцтво про нашу духовність – сукупність добрих почуттів і розташувань!

Далі каже Апостол: той не Христовий, «хто Духа Христового не має» (Рим. 8:9). Христовий же є той, хто розпинає плоть свою із пристрастями і похотями. «Але ті, що Христові є‚ плоть свою розп’яли з пристрастями і похотями» (Гал. 5:24). Розп’яття плоті означає усі подвиги само відкидання і самоупокорення і усі труди, здійснені для догоджання Богові. Хто так обмежено живе і цим тісним і прикрим простує шляхом, той має Духа, Духом убиваючи в собі «діла плотські» (Рим. 8:13). Ось друге свідоцтво про нашу духовність – подвиги самоупокорення і відкидання самого себе!

Третє свідоцтво про це є звільнення від усього земного і спрямування до неба і небесного. Якщо в нас Дух з неба, то природно нам усіма бажаннями і думками бути на небі і в духовному, а не на землі і в плотському. – Якщо у вас Дух Господній, каже Апостол, то ви не повинні вже «жити за плоттю» (Рим. 8:12,13).

Ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас, говорить той же Апостол, і наводить це в іншому місці: «Вишніх шукайте… про горнє помишляйте, а не про земне» (Кол. 3:1,2).

Не збиратиму нових свідоцтв: скорочу вказані! – Отже, якщо хто, розлюбивши земне і полюбивши небесне, прирікає себе на праці відкидання самого себе для умертвіння плоті і усього плотського, і за допомогою цього виховує в серці усю різноманітність благих почуттів любові і благочестя, – той поза сумнівом є носієм Духа. А хто живе тільки для землі і земного, хто не любить не лише трудитися, але і відмовляти собі в чому б то не було, і не піклується про добре влаштування своїх сердечних почуттів; у тому чи є Дух, самі судіть.

Це навожу вам на пам’ять, щоб або порадувати вас, або збудити приспану турботу про себе і душу свою. Бо що каже Апостол: «Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал. 6:8). Оберіть же собі краще. – Гадаю і самі усе це розумієте і самі собі про те проповідуєте; бо що означає оберемок квітів у руках наших? – Цим ми свідчимо іншим і собі нагадуємо, що Дух Божий вдихнув у нас, відновив поле серця нашого, і воно виростило приємні квіти добрих почуттів і розташувань… Зробимо ж так, – щоб, як показуємо, так і було.

Якщо є в нашому оберемкові квітів «незабудка», цим показуємо ми іншим, що пам’ятаємо Бога і небесне, кажучи в собі: якщо забуду тобі, Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя. – Дивіться ж, щоб так і було.

Якщо є в нас «лілія», цим показуємо ми, що пам’ятаємо заповідь Господню про те, щоб не піклуватися про вбрання і зберігати чистим серце своє від всякої суєтності і всякої нечистоти. – Дивіться ж, щоб так і було.

Якщо є в нас «волошки», цим ми показуємо, що царюємо над плоттю своєю і усіма пристрастями своїми і не попускаємо, щоб гріх царював у мертвотній плоті нашій. – Дивіться ж, щоб так і було.

Так розумійте і про інші квіти. – Всякі з них означають якусь чесноту. Тримаючи ці квіти, ми показуємо, що маємо ту чесноту і любимо її. Так і зробимо, як показуємо, щоб не було лицедійства у вчинках наших. Чинячи так, ми і перед обличчям неба і землі засвідчимо, що живемо Духом; бо і ходимо Духом.

Так нехай буде в нас, – і так нехай славиться нами Бог, що Триєдиному поклоняються. Амінь.

Спадщина святителя