Проповідь священика Сергія Ганьковського в Тридцять другу неділю після П’ятидесятниці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Нащадками Авраамовими за премудрим задумом Божим був цілий народ, у соборному тілі якого повинні були зіткатися Пречиста Плоть Боголюдини, той самий народ Божий, про який Господь казав: «І прийму вас Собі в народ і буду вам Богом» (Вих. 6:7). Народ цей, що є галузкою святого і праведного Авраама, був призначений Богом нести спасіння усім людям, бо «якщо початок святий, то й ціле; і коли корінь святий, то й гілля» (Рим. 11:16).

І ось у цьому святому народі Божому поряд з праведниками і подвижниками благочестя, поряд з прабатьками і пророками, поруч з мужами і жінками, відміченими Божим благословенням, знаходилися також ті, хто за гріхами своїми, за своїм свавіллям відпали від благодатного співтовариства, від святого Тіла свого народу і стали ненависними усім ізгоями. Так сталося через те, як і казав Спаситель, що виявилося багато покликаних, але мало обраних (Мф. 20:16). Подібно до древнього Ісава, занадто вже багато хто з цих «покликаних» проміняв право первородства, важке і святе право бути дітьми Авраамовими, друга Божого, на «страву із сочевиці» (Бут. 25:33) влади, багатства, прихильностей і пристрастей своїх.

Закхей, цей зневажений усіма митар, що збирає податки зі своїх єдиновірців і одноплемінників на користь окупаційної влади, на користь тих, хто завоював і духовно осквернив Святу Землю, дану Богом Своєму улюбленому народу, – відмовився від гідності сина Авраамового, зрадивши свій народ і свою віру. Він зробив це, спокусившись примарою багатства і влади. Він нехтував гідністю святості заради «миру і безпеки» (див. 1Сол. 5:3), як він їх розумів тоді. Але Господь, Який, за словом апостольським, «прийде, як злодій уночі» (1Сол. 5:2), наздогнав його, наздогнав у той момент, коли він ніяк не міг цього чекати. І сталося диво! Цей колишній син Авраамів «був мертвий і ожив» (Лк. 15:24)! На наших очах сталося це диво покаяння. На наших очах здійснилося його повернення в дім Отця свого.

Адже повертатися, як і йти, можна не сходячі з місця, бо Дім Отця нашого – Царство Небесне, яке «всередині [нас] є» (Лк. 17:21), і для того, щоб досягти його, не обов’язково вирушати в далеку подорож, іноді досить влізти на смоківницю, що росте біля твого дому. Трохи знадобилося часу досі жорстокому і невблаганному начальникові збирачів податків, щоб відродитися серцем, щоб відтанути душею, щоб перейти із смерті в життя, щоб знову мати право називатися сином Авраамовим. І справді, чи багато треба часу для того, щоб зробити те, що кожному з нас запропонував зробити Ісус: «зречися себе, і візьми хрест свій, та йди за Мною» (див. Мф. 16:24)?

Можна бути поганим сином, але із власної волі або за гріхами своїми перетворитися з сина в сусіда не можна, бо гідність синівства не скасована, як непорушні дари Божі, дані нащадкам Авраамовим. І ці «дари непорушні» (Рим. 11:29) були дані для них зовсім не тому, що обраний народ виявився їх гідний, а тому, що Бог – Милосердний! Адже від цього колись численного, «як пісок морський» (Бут. 32:12) народу, вірним своєму покликанню залишився «після обрання благодаті» тільки «останок» (Рим. 11:5). Більшість же покликаних, що надималися своєю перевагою, осягнула доля тих, про кого сказав Іоанн Хреститель: «І не починайте говорити в собі: отця маємо Авраама. Кажу бо вам, що Бог може з каміння цього звести дітей Авраамові» (Мф. 3:9). Бог і звів з «каміння цього» нових дітей Аврааму, і каміння це – ми з вами – складають нині новий дім Божий, Церкву Христову.

І тепер уже нам, християнам останніх часів, важливо пам’ятати, що приналежність до обраного народу Божого, до «царственого священства», до співтовариства святих (1Пет. 2:9), – не привілей, а хрест. І покладаючи цей хрест собі на рамена, потрібно спокійно і тверезо усвідомлювати те, що шлях наш буде важкий і повний спокус. Всяке може статися на цьому скорботному шляху, але одного не можна нам забути: скільки б ми не оступалися, яким би безнадійним не здавалося нам самим наше відпадання від народу Божого, від Церкви Христової, – для нас завжди залишається можливість повернення. Завжди нам відкритий шлях покаяння і надії. Завжди ми можемо хоч би спробувати «повернути вчетверо» усім скривдженим нами (Лк. 19:8), як це зробив Єрихонський митар Закхей. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 32 неділя після П’ятидесятниці