Двері покаяння

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Неділю про митаря і фарисея. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Уперше цього року уся Церква заспівала покаянний гімн Великого посту, вперше ми всі разом попросили в Бога допомогти нам стати іншими, змінитися, покаятися, а значить – побачити себе такими, які ми є насправді: «Покаяння двері відкрий мені Життєдавче!»

Відкрий мені, Господи, двері в інше життя, дай мені побачити себе таким, який я є насправді, бо гріх так опанував мене, що мені важко дізнатися себе в істинному світлі Твоєї правди. Адже я, як лжеправедний фарисей, так влаштований, що бачу тільки свої достоїнства. Я, як і він, старанно вираховую кожну свою добру справу. І подібно до цієї самозакоханої людини, я постійно порівнюю себе не з Твоїм, Господи, безпристрасним Законом, а з іншими людьми, такими ж грішними, такими ж пошкодженими, як я сам. Ось про що ми просимо нашого Бога в цій молитві, яка співається на утрені впродовж дев’яти недільних богослужінь. Ось що є змістом наших покаянних зусиль напередодні Великого посту, що наближається.

«Зранку бо лине дух мій до храму святого Твого». Прийшов час, коли бадьорий дух мій, що повстав від сну, має залишити пристрасні піклування і попрямувати до Тебе, Боже, до храму святого Твого. Бо усе, що утішає мене в цьому житті, усе, що наповнює душу мою так званою законною гордістю, усе це прив’язує мене до землі, засліплює мої духовні очі, примушуючи милуватися собою подібно до честолюбного фарисея, що звертається до Бога із словами: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники» (Лк. 18:11). Ні, не можна «линути до храму», коли шукаєш там, у домі Божому, не Істини, Любові і Краси, а лише задоволення власного ненаситного марнославства. У цьому випадку, коли навіть саме перебування в співтоваристві вірних – лише привід для самовдоволеного самоствердження, – вроджене мені прагнення «до храму святого Твого» може стати не рятівним, а погибельним для мене.

Коли ми всі разом сповідуємо, що «храм бо мій тілесний весь осквернений», ми, у першу чергу, маємо на увазі не грубе і примітивне тілесне зіпсутість, прості і вульгарні пристрасті, а похіть слави, те нестримне акторське самомилування, з яким упевнений у своїй правоті фарисей промовляє: «Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:12). Фарисей каже так тому, що сам храм Божий для нього – лише місце, хоча і таємного, безмовного, але все таки вихваляння, що абсолютно приголомшує його душу. Коли душа спаплюжена таким безсоромним бажанням слави, тоді, звичайно, спаплюжений і весь «храм тілесний».

Але чи здатна допомогти фарисеєві уся його «праведність», якщо сам він не здатен хоч би на хвилину уявити собі, що він так само немічний, так само грішний і так само потребує Спасителя, як і зневажений ним митар? Якщо нещасний переступник Закону знає про свою негідність, то пихатому ревнителю Закону навіть на думку не спадає попросити в Бога того, про що ми сьогодні співали разом з усією Церквою: «Але, як Щедрий, очисти благоутробною Твоєю милістю!» Від чого «очищати» такого? Як йому допомогти? Навіть Всемогутній не може врятувати того, хто не хоче спасіння, бо переконаний, що і так вже врятувався.

Можливо, ми з вами і не схожі на фарисея з його скрупульозним підрахунком власних добрих справ і пожертвувань на храм, зате ми безумовно подібні до нього в тому, що точно знаємо собі ціну і навіть в очах ближніх примудряємося виглядати як найліпше. А якщо немає навколо цих очей, якщо нікому оцінити наші жертви, наші подвиги, наші добрі справи, якщо нікому нам дякувати, нікому цілувати нам руки – чи станемо ми так напружуватися? Ось вона, «закваска фарисейська» (Мф. 16:6), про яку попереджав нас Господь. Цей той самий лицемірний і пихатий стан душі, який примушує людину шукати, щоб «возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю!» (Мф. 23:6,7).

Виявляється, можна спіткнутися на рівному місці. Виявляється, можна потонути у власній ванні. Можна, виявляється, згубити свою душу, строго виконуючи Закон, постуючи двічі на тиждень, даючи десяту частину з усього, що надбаєш! Бо коли милуєшся самим собою, коли тільки тим і зайнятий, що приміряєш до себе улюбленого одяг праведності, тоді, зрозуміло, служиш не Богові, а самому собі. А це – гірший різновид ідолослужіння, тому що навіть той, хто поклоняється мармуровому істукану, хоч протиприродно, але любить об’єкт свого поклоніння, тоді як заражений «закваскою фарисейською» закоханий тільки в самого себе!

Відкрий же, Господи, духовні очі моєї грішної душі, яка хоч і може розрізнити в собі просту і грубу похіть, але рідко коли здатна виявити у своїх таємних надрах тонку отруту фарисейського лицемірства, що перетворює, подібно до тління, у порох, усе, до чого торкається. «Покаяння двері відкрий мені Життєдавче!» Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея