– Як людині жити, якщо вона знає, що є смерть? Знає, що вона сама, її близькі одного дня помруть? Причому статися це може в будь-який момент.

– Людина помре – це єдине, що вона знає про себе з абсолютною достовірністю. Але чомусь таке знання не стає головною думкою її життя.

Якщо ми почнемо згадувати, як часто думаємо, що помремо, виявиться, що не кожного дня і, можливо, не кожного тижня. Навіть не дивлячись на те, що починаючи дивитися новини по Інтернету, по телевізору, ми, передусім, зустрічаємося з повідомленнями про загибель людей, про потерпілих, про катастрофи, про війни, про обстріли, про падіння літаків.

Людина, інстинктивно жахаючись цим новинам, переживає трохи інше: “Це не я, це не зі мною, мене там не було, я жива. І мої близькі теж живі”.

Складно привчити себе до пам’яті про те, що ти обов’язково помреш, і що це може статися з тобою і з твоїми близькими в будь-який момент. Це дуже, дуже важка і практично нестерпна для людини думка. Людина не може її аналізувати, якщо за нею немає віри. Причому серйозної віри, підтвердженої життєвим досвідом того, що смерті не існує, що є Вічне Життя, в якому, – Бог.

Поки людина цього досвіду у своєму житті не має, вона не здатна серйозно думати про смерть. Вона може її переживати тільки віртуально, тільки ототожнюючи чужу смерть у новинах і у фільмах з великою кількістю пострілів, вибухів.

Оскільки людина не в змозі розуміти смерть як початок, а не як кінець усього, то відповідно, в її житті смерті немає, вона реально не присутня. Тому людина до неї завжди не готова. Коли смерть трапляється з близькими, проникає в оточення цієї людини, вона виявляється абсолютно неготовою і обеззброєною нею. Вона не в змозі цього пояснити та подолати.

Тим більше в нашій сьогоднішній реальності, у світі, що втратив орієнтири: коли і родові, і сімейні стосунки між людьми складаються дивним і хворобливим чином.

Коли смерть приходить у такий світ – і так не дуже живий, не дуже насичений сенсом, любов’ю, почуттями, – вона може абсолютно деморалізувати людину. Тоді вона від неї настільки відстороняється, що просто не відчуває. Тобто вимикає себе, як ми вимикаємо холодильник перед тим, як поїхати на дачу.

Люди звикли відключати свої почуття в моменти колосальних трагедій. Тобто трагедія є, але людина вимкнулася і не переживає. Потім, коли все закінчиться, вона планує знову включити себе.

– Якщо в людини не виходить “відключитися”, якщо вона гостро сприймає, що ось так само можуть загинути її близькі?

– Тоді смерть починає людину виїдати і пожирати, як пухлина. Вона сама, будучи живою, настільки цією смертю переможена, знесилена, що вона нічого вже не може вдіяти.

Ще раз повторю: прийняти смерть по-справжньому здатний тільки той, хто знає, що її немає, у кого є особистий досвід віри, справжньої, живої, не надуманої, не ілюзорної, не побутової чи фантастичної. Тоді ця людина в змозі думати про можливість своєї власної смерті як про ситуацію, яка дає їй можливість дивитися на світ, на своїх близьких зовсім іншими очима.

Вона зможе пожвавлювати свою любов до них, усвідомлюючи, що сьогоднішній день, день помилок або, навпаки, покаяння, коли ще є можливість любити тут – найголовніший день її життя. Це і є життя, наповнене сенсом.

Саме про це так пронизливо розповів митрополит Антоній Сурожський, згадуючи, як помирала його мати протягом тривалого часу, але всі знали, що це може статися в будь-який момент. Як говорив вл. Антоній, не було щасливішого часу, ніж той, коли він знаходився зі своєю вмираючою матір’ю: кожен день їхньої зустрічі був наповнений любов’ю, бо він міг стати останнім днем.

Коли святі подвижники говорять про пам’ять смертну, вони мають на увазі саме це – любов, яка дає людині можливість жити по-справжньому. Життя, таке крихке і таке маленьке, дається нам для того, щоб ми зуміли себе реалізувати. А за скільки: за десять, двадцять, сорок, сто років або за зовсім короткий термін – ми не знаємо.

Але люди тому нещасні, тому нудні, живуть безглуздо, що нічого не знають про смерть. Коли вона приходить, їм або доводиться вимикати себе від нерозуміння, як її переживати, або перетворювати її на казку, у міф, у ритуал, у певну змову, коли можна від смерті відгородитися безглуздими словами: “Усі там будемо”, “він нас звідти бачить”, “нехай буде земля йому пухом”. Для вірності – вилити чарку горілки на могилу померлого: нехай він разом з нами вип’є; сунути в могилу сигарету: нехай він разом з нами покурить; покласти мобільний телефон і т. д. Тобто імітувати життя.

А можна жити по-справжньому, цінуючи відведений Богом час.

Відсутність порожнечі

– Смерть нерідко є випробуванням віри. Адже важко прийняти, що жила людина, “така жива і справжня на ласкавій землі”, а тепер замість неї – порожнеча.

– Неправда. Такого не може бути. Смерть християнина – ніколи не порожнеча. Це навпаки – присутність. Якраз часто справжня віра починається в той самий момент, коли смерть раптом відчувається людьми як присутність, а не як порожнеча.

Тому не можу сказати, що смерть – випробування віри. Мені здається, що вона – затвердження віри. Смерть – одне з ключових слів для християн. Життя християнина починається з того, що ми хрестимося в Христа, в Його смерть. Смерть – відкриті двері, вхід у реальність, невидиму, але явно відчутну, яка може так наповнити людину, що їй не потрібно жодних слів.

Смерть – це завжди відкритість. Смерть – це завжди те, що пробиває бетон. Інша справа, що людині страшно від цього. Вона може злякатися цієї присутності і відгородитися від неї.

– Але все-таки людина йде і тут, у реальному, речовому світі, де є сонце, небо, запахи – її вже немає. Хоча зовсім нещодавно була, дивилася з нами на сонце, на небо, відчувала запахи.

– Як же це – немає? От, наприклад, поїхав ваш чоловік у відрядження. Він є чи його немає? Звичайно, є, і якимсь чином він відгукнеться. Наприклад, подзвонить. Але можливість подзвонити майже з будь-якої точки планети з’явилася років п’ятнадцять тому. А якщо немає можливості? Невже якщо людина не присутня поруч, вона нереальна?

– Важко прийняти, що “відрядження” – назавжди.

– Ці слова: “назавжди”, “нічого немає”, “порожнеча” – їх хто придумав. Чому вони стали існувати в описі життя після смерті? Чому ці слова з’явилися як терміни, які абсолютно доводять щось, що сама людина не бачить? Але ми Бога не бачимо і подзвонити Йому не можемо. Але чому тоді присутність Бога в нашому житті доводити не треба? Як і присутність Ангела Хранителя?

Чи ми не віримо в це, а живемо придуманими історіями, які нам легко прийняти, оскільки нас це не стосується. А як це розпочало нас стосуватись, то весь цей світ паперових іконочок рухнув, і за ним тоді точно нічого немає.

Якщо ж це є, тоді “порожнеча”, “провали” – це придумане. Адже присутній Бог у твоєму житті.

Йому не потрібно дзвонити. Я з Ним можу розмовляти і так. Я живу в Його присутності.

Те ж саме: я знаходжуся зараз тут, а моя дружина – у трьох тисячах кілометрів від мене на морі. Але вона живе в моїй присутності, а я живу в її присутності. Звичайно ж, розлучення у видимому світі непорівнянне з розлученням у світі духовному. Бо він непізнанний, дуже складний, він лякає, ми погано його знаємо.

– Що робити, щоб цей духовний світ став реальним, щоб не боятися його?

– Важко сказати, що для цього робити. За великим рахунком, як ми віримо, так і ставимося до смерті, так вона і стосується нас. Смерть, звичайно, жахлива річ. Це страшний меч, що розтинає людину. Неймовірна ситуація, яка в цьому світі все перевертає, її не повинно було б бути.

Але смерть преображена, Бог її використовує вже по-іншому. На благо. Страшна хвороба, страшна смерть, обманута Богом, через біль, через рану, досягає Життя.

Якщо цього не знати, то жити дуже нудно, немає сенсу.

Питання до Бога

– Чи можна говорити, що є воля Божа на смерть або смерть на благо, або Бог дав – Бог узяв?

– Немає волі Божої на смерть, тому що Бог не створював смерть.

– Як же тоді: “У вас же і волосся на голові все полічено” (Мф.10:30), тобто мова про те, що без волі Отця ніщо не станеться? Як прийняти це?

– Тому що Бог увійшов до цієї смерті Своєю волею. Так, мабуть, наші дні якось визначені. Про кожного з нас є промисел Божий. Для кожного з нас у Нього є план. І комусь дні продовжені, у когось вони вкорочені. Це очевидно.

Хтось помирає, якщо можна так сказати, доброю смертю. А когось смерть пожирає страшним і незбагненним, жахливим чином. Зовсім нещодавно загинули наші парафіяни під час пожежі – батько і маленька 11-літня дівчинка, його дочка.

– Чому так відбувається? Чому помирають – що найстрашніше – маленькі діти?

– Не знаю. Багато питань до Бога, у тому числі в мене. І їх потрібно чесно Йому задавати. Це нормально.

Людина може говорити “Бог дав – Бог узяв” не тому, що їй все одно, а тому, що вона дуже довіряє Богу і розуміє: якщо впустити Бога в простір свого життя, у простір свого щастя, у простір радості і біди, то Бог впорається з усім. Значить, і людина впорається з усім.

Це питання довіри. Але воно не в тому, що тобі відповіли на питання, і ти сказав: ага, зрозуміло. Бог зовсім не зобов’язаний відповідати на наші питання. Він постійно підтверджує людині, що Він є Любов. А як Він це робить – таємниця, в якій Він існує.

– Тоді з’являється ще питання: як же Він підтверджує, що Він є Любов, якщо діти помирають, йдуть війни і т.д.?

– Про те і мова. Нам здається, що Бог повинен це підтверджувати, постійно виправдовуючись перед нами за ті нещастя, що відбуваються у світі. А Він це підтверджує Своєю особистою присутністю в кожній ситуації, в якій знаходиться людина. Бо там, де знаходиться людина, там поряд з нею Бог. А зло у світі, війни та інше – не Бог влаштував.

Царство не обділених

– Нам тут дані якісь таланти, ми пишемо картини, будуємо споруди і т. д., а ще нам доставляють радість витвори мистецтва, книги. І все це буде потім непотрібним, безглуздим?

– Уявлення не маю. Просто не думаю, що Царство Небесне – це Царство обділених, людей, яким щось бракує. Я думаю, що якраз там – повнота в усьому. Яким чином вона буде реалізуватись, ми не знаємо.

– Найголовніше, що тут ми вчимося любити наших близьких і Бога. А потім – земні прихильності зберігаються чи залишається тільки любов до Бога?

– Такого не може бути, бо заповідь про любов до Бога і людини дана як вічна заповідь. Якщо Бог любить людину, то як ми можемо не любити її?

Любити – складна справа. Навіть любляче подружжя, яке одружилося заради любові і дітей заради цього народили, у деякі моменти раптом із сумнівом дивляться на свої почуття і один на одного. Дітей рідних любити нелегко. Особливо коли вони зростають. Взагалі любити когось дуже важко, якщо це не собачка.

А вже Бога тим більше важко любити. Він не відповідає на питання прямою відповіддю. Він незрозумілий. Він тебе залишає, і тобі стає страшно, коли ти не відчуваєш Його присутності. Він непідкупний, з Ним складно навчитися розмовляти. Простіше Його не любити. Простіше Йому підкорятися, платити данину, оброк, податок у вигляді виконання обов’язків. Отже вчитися любити Бога – це дуже непроста справа.

– Що відбувається з таїнством шлюбу після смерті? Чоловік і жінка з’єднують свої життя, стають “два однією плоттю” (Бут. 2:24). Але як буде ТАМ – зустрінуться, будуть разом, єдиним цілим?

– Одне ціле – це не означає, що люди ходитимуть з двома головами в одному тілі. Зрозуміло, що не про це йде мова. А таїнство шлюбу, як і таїнство хрещення – залишається з нами завжди.

Я впевнений, що таїнство євхаристії – найголовніше таїнство – триватиме вічно і в Царстві Небесному як приєднання до єдиного джерела життя всіх нас, бо Господь обіцяв дати нам “нове вино в Царстві Божому” (Мк. 14:25).

Також ті, хто в чесному шлюбі прожили своє життя на землі, цей шлюб як вінці, як перемогу, як радість і єднання в любові, обов’язково збережуть.

Шлюб у старозавітному розумінні – це, передусім, народження дітей, продовження роду, він розуміється не в тому сенсі, як Господь сказав у Раю: “Два однією плоттю” (Бут. 2:24). Тому в Старому Завіті могла існувати і полігамія і левірат, щоб у будь-якому разі продовжити людський рід. Такого шлюбу, звичайно, не буде.

Про боязких чиновників

– Ми боїмося смерті ще і тому, що живемо не так, як слід…

– Бо ми до Бога ставимося без любові. І цей страх народжується не почуттям своєї глибокої негідності, не почуттям покаяння, в якому жили святі подвижники і говорили, кожен про себе: “Я негідний і моє місце в пеклі”.

Наші недовірливість і боязкість виникають тільки через те, що нам здається, що ми недостатньо набрали очок. А це зовсім інше, це не стосунки любові. Тут звучить от що: я повинен у цьому житті перед начальником набрати очки, повинен встигнути в усіх тестах поставити правильну відповідь, на всі питання на Страшному суді відповісти правильно.

Але така боязкість непопадання в Царство Небесне і страх смерті у зв’язку з цим до християнства відношення не має. Тому і виникають питання: “А що мені там, у Царстві Небесному, буде? А чи буде те-то і те-то в мене там?” і т. д. Це питання чиновника чи службовця з якогось відомства, який прагне потрапити на новий виток кар’єри. Причому тут Царство Небесне?

Ми боїмося смерті, через те, що дуже погано знаємо Христа, не любимо Його. А не через те, що відчуваємо себе поганими християнами і боїмося Його засмутити. Люди можуть відчувати себе поганими християнами тільки тоді, коли по-справжньому люблять Бога. Коли ти близький до світла, тоді ти все розумієш. А оскільки ти, у принципі, знаходишся в напівпідвалі весь час свого життя, то це просто боягузтво, але не боязнь Бога.

Боягузтво – гріх, і боягуз – грішна людина. Той, хто боїться Бога – не боягуз, він – мужній. Він заради страху Божого готовий на подвиг. А боягуз не на що не здатний. Тільки на зраду.

– Людина дивиться в майбутнє з надією, будує якісь плани. Потім, в одну мить усе руйнується смертю близького. А буває, гинуть відразу всі близькі. Начебто і немає приводу жити далі. Як же все-таки продовжувати жити?

– Це здається, що немає приводу. Найчастіше смерть близької людини, що пережита глибоко і серйозно, – початок нового життя. Поступово людина вчиться жити знову. Це дуже важко і надзвичайно боляче для звичайної людини. Особливо коли це стосується смерті дітей.

І це – знання і біль від втрати – на все життя, яке тепер буде зовсім іншим, але зовсім не безглуздим і не порожнім.

Сили для цього ти ніде спеціально не знайдеш, немає такого місця, де їх можна черпати ополоником. Це не пігулки. Це життя з Богом, Якого ти починаєш дізнаватися і любити, Якого ти, не розуміючи, починаєш розуміти.

Бесіду вела Оксана Головко

Роздуми по смерть