Відійдемо думкою і бажанням від справ сьогочасного життя і скеруємо шлях свій до неба. Бо ми можемо, якщо лише захочемо, і тут живучи, бути на шляху до неба, якщо станемо чинити гідне небес, якщо не матимемо пристрасті до благ світу, якщо не шукатимемо суєтної слави в сьогочасному житті, але, зневажаючи його, намагатимемося досягти іншої слави, вічної, істинної і завжди існуючої, якщо не будемо займатися пишнотами одягу і турбуватися про прикрашання тіла, але всю цю турботу про зовнішнє прикрашання перенесемо на піклування про душу і не потерпимо, щоби вона виявилася в нас нагою і позбавленою одягу чесноти, якщо зневажатимемо розкіш, уникатимемо обжерливості, якщо не будемо ганятися за бенкетами та обідами, але будемо вдоволені необхідним, згідно з апостольським повчанням: “Маючи їжу й одяг, будьмо задоволені тим” (1Тим. 6:8).

І яка користь, скажи мені, у надмірності, у тому, щоби від пересичення розривалося черево, чи від непомірного вживання вина розстроювався розум. Чи не звідси зароджується всяке зло і для тіла, і для душі? Звідки ці різноманітні хвороби і розпадання членів? Чи не від того, що, переступаючи міру, ми обтяжуємо черево надто важким тягарем? Звідки також перелюб, розпуста, крадіжки, зажерливість, убивства, розбій і всяке зло? Чи не від того, що ми домагаємося більше того, що нам належить? Бо як Павло коренем усіх зол назвав сріблолюбство, так не согрішить, якщо хтось джерелом усіх зол назве надмірність і наше бажання в усьому перейти за межі нужди. Бо якщо б ми захотіли і в їжі, і в одязі, і в оселях, і в інших тілесних потребах не шукати нічого зайвого, а лише необхідного, то від багатьох зол звільнився б рід людський.

Я не знаю, чому кожний з нас більше чи менше наражений на хворобу зажерливості і ніколи не намагається обмежуватися необхідним, але, наперекір апостольській настанові: “Маючи їжу й одяг, будьмо задоволені тим”, все робимо так, ніби не знаємо, що за все, що перевищує необхідну потребу, ми повинні будемо дати звіт і відповідь, як неналежним чином використавши те, що нам даровано від Господа. Бо не на нашу лише насолоду ми повинні використовувати те, що Він дарував нам, але й на те, щоби полегшувати нужди ближніх.

Отже, якого прощення гідні можуть бути ті, котрі показують розпещеність в одязі, намагаються вкриватися тканинами червені, і, що особливо погано, вважають це великою справою, тоді як їм треба було б соромитися, страхатися і тремтіти, що не через нужду і не задля користі вбираються в такий одяг, але для розкоші та пихи, для того, щоби дивувалися з них на торжищах народних. Людина, котра має однакову з тобою природу, ходить нагою, не маючи і грубого одягу, щоб прикритися: але тебе ні сама природа не тягне до співчуття, ні совість не спонукає до допомоги ближньому, ні думка про той страшний день, ні страх геєни, ні велич обіцянок, ні те, що спільний наш Господь усе, зроблене нами ближнім, засвоює собі.

Але, ніби маючи кам’яне серце і будучи чужі тій же природі, такі люди, вбираючись у дорогий одяг, думають, що стають уже вище людської природи, а не помишляють, на яку велику відповідальність наражають себе, погано розпоряджаючись тим, що їм ввірено від Господа, і охочіше дозволяють молі знищувати свій одяг, ніж дати яку-небудь частину з нього співрабам, і таким чином уже готують для себе найлютіший вогонь геєни. Якщо б навіть багаті все, що в них є, розділили між бідними, і тоді не уникнули б покарання за те, що роблять, розкошуючи в одязі та бенкетах. Бо якого покарання не гідні ті, котрі всіляко намагаються якомога частіше одягатися в шовковий і виблискуючий золотом або якось інакше прикрашений одяг, і в ньому гордо ступати на торжища, а Христа залишають знехтуваним, нагим і таким, котрий немає вдосталь навіть необхідної їжі?

Це слово я особливо спрямовую до жінок. Бо в них ми знаходимо найбільше пристрасті до прикрас і насолоди, до того, щоби одягатися в золотий одяг, носити золото на голові, на шиї й інших частинах тіла, і цим пишатися. Скільки бідних, скажи мені, могло б насититися, і скільки нагих тіл могли б прикритися тим лише, що чіпляється до вух, без усілякої потреби і без користі, а лише на шкоду і на зло душі? Саме тому вчитель всесвіту, сказавши: “…маючи їжу й одяг,”, також спрямовує слово до жінок і говорить: “…щоб також і жінки, в пристойному вбранні, з соромливістю і цнотливістю прикрашали себе не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом” (1Тим. 2:9). Бачиш, як він не хоче, щоб вони прикрашалися таким одягом, вкривалися золотом і дорогоцінними каміннями, але щоби піклувалися про істинне прикрашання душі, добрими справами возвеличуючи її красу, а не показували її в нечистоті, у болоті, у веретищі, втомлену від голоду, виснажену від холоду.

Бо така турбота про тіло і таке прикрашання його свідчать про потворність душі, пишнота тіла виявляє голод душі; багатство його одягу виставляє на видноту її наготу. Бо неможливо, щоб той, хто піклується про душу і дорого цінує її благовидність і красу, турбувався про зовнішнє прикрашання: так само, як неможливо тому, хто зайнятий зовнішністю, красою одягу, золотими прикрасами докласти належного старання про душу. Бо чи може колись піднестися до пізнання своїх нужд, чи помислити – про предмети духовні душа, котра цілковито віддала себе земному, плазуюча, так би мовити, по землі, котра ніколи не спроможна піднестися думками вгору, але поникла додолу під власним тягарем незліченних гріхів?

А скільки звідси народжується нещасть, неможливо тепер змалювати словом; але досить виставити свідомості самих тих, котрі надто зайняті шатами, скільки лиха вони отримують звідси щоденно. Бо якщо пошкоджена буде котра-небудь із золотих речей, великий гамір і замішання охоплюють увесь дім; чи слуга вкраде, на всіх падають батоги, удари і пута; чи заздрісники якісь, замисливши зло, випадково позбавляють маєтку, – знову велика і нестерпна печаль; чи станеться такий несприятливий збіг обставин, котрий укине в убозтво, життя для них стає важчим за смерть; чи станеться щось інше, і – все спричиняє велику скорботу. І взагалі неможливо знайти спокійної душі в тих, котрі займаються такими речами; і як хвилі моря ніколи не припиняються і не можуть бути полічені, оскільки одна за одною невпинно настають, так неможливо перерахувати і всі народжувані звідси занепокоєння.

Тож будемо, благаю вас, уникати в усьому надмірності і не переступати межі наших потреб. Бо істинне багатство і незубожілий маєток полягає в тому, щоб бажати лише потрібного і належним чином використовувати зайве. Бо така людина ніколи не може побоюватися бідності, не буде терпіти лиха і зазнавати неспокою, але буде безпечною і від обмов, вільною від зловмисників і, взагалі сказати, житиме в непорушному мирі, насолоджуючись спокоєм і тишею; а, що найважливіше і вище за всі блага, такий отримає багато милостей Божих, як вірний розпорядник статку свого Господа. Бо “блаженний, – сказано, – раб той, господар якого, прийшовши, знайде, що він чинить так” (Лк. 12:43), тобто котрий ділить маєток між співрабами, не закриваючи його дверима і замками, не залишаючи на їжу хробакам, але такого, котрий полегшить нужди бідних, покерує дарованим від Господа так, як властиво доброму і вірному приставнику; щоби і за це добре розпорядження отримати велику нагороду й удостоїтися обітованих благ, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Котрим Отцю, разом зі Святим Духом, слава, влада, честь нині і повсякчач, і навіки-віків. Амінь.

Зібрання повчань