Проповідь священика Сергія Ганьковського в Другу неділю по Пасці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Слово «апостол» – грецьке, і в перекладі означає – «посланець». Господь Ісус Христос послав Своїх найближчих учнів на всесвітню проповідь Благої звістки про спасіння і прийдешнє загальне воскресіння з мертвих, напучуючи їх трагічним пророцтвом про страшну ціну, яку їм доведеться заплатити за цю проповідь. «Ось Я посилаю вас, як овець поміж вовків» (Мф. 10:16), – сказав Він Своїм посланцям-апостолам. Дивно, що нікому з посланих навіть і не спало на думку відмовитися від такого небезпечного для самого їх життя задуму. Адже опинитися в становищі «овець поміж вовків» буквально означало: бути беззбройним і таким чином свідомо наражати своє життя на щохвилинну небезпеку, тому що проповідувати доводилося серед тих, хто зовсім не поспішав змінити свої колишні переконання, віру батьків своїх на сповідання воскресіння з мертвих, про яке учив мало кому тоді відомий Ісус з Назарету.

Та мало того! Спочатку проповідь апостольська здійснювалася в межах могутньої і великої Римської імперії, закони якої прямо наказували віддавати божественні почесті імператорові, молитися і приносити жертви перед його скульптурними зображеннями, караючи лютими катуваннями і стратою всякого, хто не погоджувався це зробити. Апостоли не лише відмовлялися приносити жертви язичницьким ідолам, але закликали молитися і здійснювати поклоніння Богові, Якого язичницький світ не знав.

У кращому випадку такі заклики викликали іронічні усмішки, як це сталося після проповіді апостола Павла в Афінському ареопагу, коли премудрі грецькі філософи у відповідь на сповідання апостолом Христа розіп’ятого і воскреслого, ледь не покрутивши пальцем біля скроні, сказали: «Про це послухаємо тебе іншим часом» (Діян. 17:32). Частіше ж така проповідь закінчувалася для посланця Христового тяжкою смертю, якою і прославили Бога усе дванадцять, за винятком Іоанна, улюбленого учня Спасителя, що дожив до глибокої старості.

І коли ми читаємо сьогодні слова Господні: «Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас» (Ін. 20:21), – ми, звичайно, розуміємо, що тут йдеться про буквальне співрозп’яття Христу, про те, що кожен, «хто поклав руку свою на рало» (Лк. 9:62), має бути готовий розділити долю Розіп’ятого, бо «раб не більший за господаря свого», – і як сказав їм Господь, – «Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас; якщо Мого слова дотримувались, будуть дотримуватись і вашого» (Ін. 15:20).

Щоб світ повірив і покаявся, Бог «Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас» (Рим. 8:32). Щоб світ повірив і покаявся, Єдинородний Син Божий посилає нині на всесвітню проповідь Своїх апостолів «як овець поміж вовків» (Мф. 10:16), тобто – як беззахисних серед озброєних до зубів. Щоб світ повірив і покаявся, учні і посланці Христові, яких Господь наділив дивовижною здатністю прощати образи і гріхи, повинні тепер без страху і трепету, з відкритим серцем увійти до цього світу. Але не так, як входять у ворожий стан, щосекунди чекаючи підступної каверзи, а так, як увійшов до цього світу Сам Христос: відкрито і довірливо, покірливо і лагідно. Тобто саме так, як і послав Його Отець.

Для такої відкритості і довірливості, для такої готовності відмовитися від озброєної боротьби за свою віру потрібна чимала мужність, і ніхто з учнів Спасителя не міг і не мав розраховувати в цьому подвигу на власні сили. Тому Господь, знаючи людську слабкість, дарував кожному з них дивний дар Духа, Який незбагненним чином, ще до загальної П’ятидесятниці, ще до зішесття Духа Святого на усю Церкву Божу, діє в душах вірних учнів, надаючи їм віру в «здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1).

Ось чому Господь вказує їм, Своїм апостолам, на благодатну перевагу, яку Він дарував далеким нащадкам перших посланців, тобто нам, людям третього тисячоліття, хоч негідним і грішним, але теж покликаним Богом, що і ми опинилися в числі тих, які не «бачили й увірували» (Ін. 20:29).

Так, це не нам, хто живе через два тисячоліття після Воскресіння Христового, показав Господь «руки, і ноги, і ребра Свої» (Ін. 20:20). Не нам, як апостолові Фомі, довелося вкласти перст свій у криваві рани Спасителя нашого. Але дивно! Хоч нічого цього і не було з нами, віяння, що зійшло з пречистих вуст Христових, досягло і наших сердець! Дивовижне право прощати гріхи ближніх від тих давніх часів і досі належить не лише священикам, але і в певному значенні кожному, хто вірить у Христа Спасителя. І якщо ми готові усвідомити, що це і нас сьогодні Господь посилає, «як овець серед вовків», що це і нам, слабким і нестійким у вірі, доручено свідчити світу про Воскресіння, тоді віяння Святого Духа, дане першим посланцям Господнім, дає нині і нам, християнам останніх часів, чудове право разом з апостолом Фомою вигукнути нашому Богові: «Господь мій і Бог мій!» Амінь.

Христос воскрес!

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про Фому