Зцілення розслабленого, Натан Грін

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Четверту неділю по Пасці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

«Зцілений» – означає той, що знову став цілим, цілісним, не пошкодженим гріхом, розпадом, розподілом. «Зцілений» – це той, хто позбувся єдиного у світі зла, яке розбиває, дробить цілісність душі, цілісність волі; це той, хто позбувся гріха і знову став цнотливим і святим, як Адам до гріхопадіння.

«Більше не грішити», як закликає сьогодні Христос і розслабленого, і кожного з нас, «щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14), можна тільки дійсно зцілившись, тобто знищивши саму причину страждання – гріх, який розлучає людину з Тим, Хто і дає усьому світу цілісність і єдність, – з Богом. «Людям це неможливо, Богові ж усе можливо» (Мф. 19:26). Саме тому Спаситель світу приймає на Себе «образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік» (Флп. 2:7), приймає, щоб виконати величний задум Свого Вічного Отця і повернути нам, розділеним, розлученим з Богом, цілісність і єдність.

Саме для цього наш Господь, виконуючи «всяку правду» (Мф. 3:15), здійснює вчинок, від якого приходить у замішання найбільший з пророків; Він, безгрішний, встає в чергу «поріддя єхиднового» (див. Мф. 3:7), щоб разом з ними зануритися у води Йордану і перейняти на Себе усю тяжку скверну наших гріхів.

Щоб повернути роду людському втрачену ним цілісність і цнотливість, щоб повернути нащадкам Адамовим, що зневірилися, надію на вічне життя, Син Людський сходить на Хрест, розділяючи з кожним з нас, смертних, тяжку муку залишення Богом, і крик Його: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27:46) – ясно свідчить: нашому Спасителеві було так само страшно і самотньо помирати, як і кожному з нас.

І ось усі ці Божественні звершення, усі ці жертви Сина Божого в ім’я спасіння людини можуть виявитися безглуздими і безсилими змінити хоч щось у нашому житті, якщо ми відмовимося від зусиль співпраці, якщо ми, уподібнившись розслабленому із сьогоднішнього Євангелія, лежатимемо, як камінь, половину свого єдиного і неповторного життя, чекаючи, поки Бог створить диво зцілення.

Адже це тільки здається, що прикутий до одру хворий не в змозі нічим допомогти самому собі і його сумна доля – просто чекати, коли знайдеться добра людина і опустить його у води, що збурилися. Насправді, поки людина залишається людиною, тобто істотою, наділеною розумом і волею, вона може і повинна докладати зусилля, співпрацюючи з Богом у справі свого власного спасіння.

Згадаємо, про що попереджає зціленого Господь, коли зустрічає його в Храмі Єрусалимському: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14). Про які гріхи каже Спаситель? Невже про провину тридцятивосьмирічної давності нагадує колишньому розслабленому Христос? Ні, звичайно! Виявляється, можна погубити свою душу, не сходячи з місця, страждаючи від незцілимої недуги і не маючи можливості грішити болящим тілом, але перебуваючи при цьому в ледачій знемозі молитовного мовчання. Спаситель вказує тому, хто безвільно пролежав такі довгі роки на те, що, навіть позбувшись усього, людина не втрачає здатність і можливість молитися, здійснювати подвиг покаяння, волати до Бога про допомогу. Так, справа Божа – творити диво зцілення, але справа людська – усвідомивши свою неміч, тобто покаявшись, благати про диво!

Ми – погані аскети, але навіть ми, грішні, знаємо, що молитва – не задоволення, не приємне проведення часу, а тяжка духовна праця. Навіть ми, безпам’ятні, пам’ятаємо: коли Син Людський молився в саду Гефсиманському, «був піт Його як краплі крови, що падають на землю» (Лк. 22:44). І якщо вже молитва Христова була така важка, чим же тоді має стати наша? І ще ми знаємо, що той, хто нехтує тяжкою працею молитви не може розраховувати на перемогу в боротьбі з тілесними недугами і пристрастями, що роз’їдають душу. Отак можна з голоду померти тільки тому, що лінь або гордість не дають зробити просту справу: попросити, зажадати, помолитися про допомогу.

Багато хто з нас «людини не має» (див. Ін. 5:7), яка послужила б нам у гіркі хвилини тілесної немочі або духовного розслаблення. Багато хто з нас самотній тому, що одного просити – страшно, другого – соромно, а третього – і зовсім не допитаєшся. Проте для кожного, яким би самотнім, яким би слабким, яким би грішним він не був, будь-якої хвилини відкритий доступ до Того, Хто Один може утерти «усяку сльозу» (Одкр. 7:17), утішити усякого, хто плаче. Потрібно тільки не забувати, що Заступник і Утішитель завжди чекає нас, завжди готовий розкрити нам двері Дому, в якому «осель багато» (Ін. 14:2), варто тільки попросити, варто тільки помолитися. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про розслабленого