Жадання води живої

Розмова Христа із Самарянкою, Гверчіно

Проповідь священика Сергія Ганьковського в П’яту неділю по Пасці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

У 103-му псалмі Давидовому «про сотворіння світу» пророк, що в подиві споглядає гармонію творіння, вигукує з молитовною вдячністю своєму Богові: «Всі вони на Тебе сподіваються, що даси їм поживу у свій час. Ти даєш їм – вони приймають. Ти відкриваєш руку Свою – вони наповнюються усяким благом» (Пс. 103:27,28). І дійсно, здається, якого ще щастя, якої ще радості людині треба? «Хліб наш насущний дай нам сьогодні» (Мф. 6:11), – і вистачить з нас! І справді, поки цього простого хліба, цієї простої води не вистачає вдосталь, поки не наїсися і не нап’єшся досхочу, і на думку не спадає, що є якийсь інший сенс в існуванні, ніж той, який присвячений добуванню їжі, відшукуванню способів продовження свого життя. Потрібен довгий час для того, щоб зрозуміти: скільки ні пий, зажадаєш знову. Треба іноді ціле життя прожити, щоб засвоїти: «Не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4:4). А для багатьох і життя мало, щоб зрозуміти, що ні п’ять, ні шість, ні сто людей не здатні наповнити наше існування на землі любов’ю і радістю, і «всякий, хто п’є цю воду, знову буде спраглим» (Ін. 4:13).

І ось, іноді від браку, а іноді і від надлишку «насущного хліба», частіше ж через те, що важко грішній людині визначити істинну міру «насущності», а тому і зрозуміти, який шматок – зайвий, запитує людина саму себе: «Для чого ж я живу? Для того, щоб їсти, або, можливо, їм для того, щоб жити?» Адже це, по суті, те ж саме питання, яке поставила чоловіколюбна самарянка Христу, коли запитала Його про місце істинного поклоніння Богові. Бо для того, щоб серед безперервної гонитви за задоволеннями згадати про свого Творця, для того, щоб забажати хліба, «який сходить з небес і дає життя світові» (Ін. 6:33), треба зневіритися в спробах насититися хлібом земним, потрібно захотіти такої води, після якої спрага не долає знову і знову.

Апостоли ще клопочуть про земне, вони ще занурені в піклування про їжу тілесну, а душа грішної самарянки вже шукає Істини, Правди і Любові. «Господи, дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати» (Ін. 4:15), – каже вона Христу, не усвідомлюючи ще до кінця «дар Божий і Хто говорить» (Ін. 4:10) з нею, але чуйним жіночим серцем вже відчуваючи наперед велику радість спілкування з Богом. Звичайно, вона не здатна ще зрозуміти усю важливість і глибину отриманого одкровення, але не розум керує нею, а приголомшене покаянням серце. Тому, хоч і не посилав її Господь на проповідь, хоч і не давав спеціального доручення «навчити всі народи» (див. Мф. 28:19), проте вона досягла успіху, як казав апостол Павло, «більше за них усіх» (1Кор. 15:10), тому що «багато самарян з міста того увірували в Нього за словом жінки» (Ін. 4:39).

У той же самий час Господь вказує апостолам, які повернулися, на сумну обмеженість їх розуміння: «Я маю їжу, якої ви не знаєте» (Ін. 4:32). А вони і справді не знають! Вони стурбовані справою простою і життєвою, тим самим «хлібом насущним», про який і ми благаємо нашого Господа. Вони прийшли до криниці Якової, як і жінка самарянська, не для того, щоб пізнати Бога, а для того, щоб виконати повсякденні свої обов’язки. Їх молитва про «насущний хліб» залишалася проханням про їжу для тіла, але не стала ще благанням про просвіту душі. Тому і каже Господь Своїм учням: «Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його» (Ін. 4:34).

Справа Божа – спасіння людського роду. Це спасіння здійснює Той, хто Сам Себе порівняв із Сіячем Слова Божого (Лк. 8:11). І ось Він, хто Сіяв, посилає апостолів жати те, над чим вони не працювали (Ін. 4:38). Господь довіряє слабкій і грішній людині брати участь у рятівній Жертві Сина Людського. Запорука цієї успішної співучасті людини в справі Божій – покаяння і довіра. Таке покаяння і така довіра, яку явила самарянська блудниця біля криниці Якової. Саме довіра і покаяння цієї жінки принесли «плід у стократ» (Мф. 13:23): натовп язичників прийшов до Спасителя світу, нехтуючи звичаями предків, що розділяли їх з ненависними юдеями, бо вони «самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос» (Ін. 4:42).

Нам, які свідчать про себе на кожному богослужінні: «воскресіння Христове бачивши», нам, кому відкрита істина про Христа Воскреслого, треба пам’ятати, що не книжкове знання, не «знамення з неба» (Мф. 16:1) і навіть не звичаї і традиції предків здатні переконати невіруючого, а серце скорботне і смиренне, яким Господь не погордує, подібно до того як не погордував, але прославив Господь серце самарянської жінки. Нам треба пам’ятати, що наші жнива, наша проповідь, наша молитва про насущний хліб стане дієвою і плідною, коли ми, подібно до її, зажадаємо води живої, «що тече в життя вічне» (Ін. 4:14). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про Самарянку