Вуста тих, котрі говорять соромітне, марнословлять, вивергають зі своєї горлянки слова смердючі і розпусні, є гріб, вмістилище мертвих кісток і тіл. Наповнюй горлянку свою, людино, пахощами, а не смородом; зроби її царською скарбницею, а не гробом сатанинським. Якщо ж вона вже гріб, то в крайньому разі закрий її, щоби не виходив з неї сморід. Ти маєш погані помисли? Не виноси їх за допомогою слів: нехай вони лежать унизу, і скоро заглохнуть.

Ми – люди, часто маємо в собі багато порочних, непристойних і ганебних помислів; але не дозволятимемо цим помислам переходити в слова, щоби, стиснуті внизу, вони ослабли і загинули. Бо, як той, хто ввергнув в яму різних лютих звірів, якщо зверху закриє цю яму, то легко задушить їх; а якщо залишить хоча малий вихід і можливість дихати, то дасть їм велике послаблення, і не лише не задушить їх, але зробить ще лютішими: так буває і з порочними помислами, коли вони зароджуються всередині.

Якщо ми загороджуємо їм вихід назовні, то скоро знищуємо їх; а якщо випускаємо їх за допомогою слів, даючи їм перевести подих за допомогою язика, то робимо їх сильнішими, і через захоплення ганебними словами скоро потрапляємо в безодню непристойних справ. Тому Пророк і назвав горлянку не просто гробом, але “гробом відкритим”, засуджуючи те саме, про що я сказав; бо хто промовляє ганебні слова, той не себе лише соромить, але розповсюджує велику заразу і серед ближніх, і серед тих, хто оточує його.

Як, відкривши гроби, ми наповнили б міста заразою, так і лихослови, відкриваючи безсоромно свої вуста, заражають усіх оточуючих тяжкою хворобою. Тому на вуста треба накладати двері і засув, і узду. Навчимо свій язик носити узду і не промовляти просто все, що є в душі, не осуджувати братів, не корити і не пожирати один одного. Набагато гірші за кусливих ті, котрі роблять це словами. Перші кусають зубами тіло, а останній гризе словами душу, наносить рану добрій славі, і рану незагойну. Тому він зазнає тим більшого покарання і мук, чим тяжчу спричинює гризоту.

І не через це тільки огудник буде позбавлений прощення, але й тому, що він не може подати ні справедливого, ні несправедливого приводу до свого пороку. У нього немає ніякого іншого приводу, окрім заздрості. Тому він і буде позбавлений усякого прощення. Ти хочеш засуджувати? Пропоную тобі для цього корисну річ. Ти хочеш лихословити? Лихослов свої гріхи. Язик є меч вишуканий; та ним ми не повинні завдавати ран іншим, а повинні вирізати власні гнилі болячки. Знаючи це, будемо турбуватися не про чужі, а про свої пороки; будемо випробовувати свою совість, згадувати все своє життя, досліджувати кожний з наших гріхів, і не будемо не лише осуджувати інших, але й слухати огудників. Бо і за це призначено засуд і найбільше покарання.

“Не прислухайся, – говорить Писання, – до пустих чуток…” (Вих. 23:1). Не сказано: поголосу суєтному не вір; але й не приймай його; закрий свої вуха, заступи вхід осуду, покажи, що і ти не менше відчуваєш неприязні та огиди до огудника, як і той, кого він осуджує. Наслідуй Пророка, котрий говорить: “Того, що потай очорнює ближнього свого, я прожену” (Пс. 100:5). Не сказав: я не вірив, чи не приймав слів його; але й проганяв його, як ворога і супротивника.

Але є люди, котрі, втішаючи себе суєтною втіхою, говорять: Господи! Не постав мені цього за гріх, тому що я повинен відповідати на почуте. Навіщо це виправдання? Навіщо таке вибачення? Мовчи, і ти будеш звільнений від звинувачень; не кажи нічого, і ти будеш вільним від побоювання. Для чого ти сам на себе накликаєш неспокій і перед Богом, і перед людьми? Для чого робиш сам себе таким, хто підлягає звинуваченню? Для чого накладаєш на себе найважчий тягар? Хіба не досить для тебе давати звіт у власних пороках, що ти навалюєш на себе ще й чужі гріхи?

Даремне це виправдання; не за те лише, що чув, відповідатимеш, але й осуд врахується тобі; бо, якщо ти, почувши, не мовчиш, то відповідатимеш не за те лише, що чув, але й за осуд. “Бо за словами своїми, – говорить Господь, – будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений” (Мф. 12:37). Я кажу і оголошую це, боячись не за тих, котрих осуджують, а за тих, котрі осуджують. Бо той, кого осуджують, не зазнає ніякої образи чи шкоди; навпаки, якщо неправдиво те, що говорять про нього, він отримає ще й нагороду; а якщо справедливо, і тоді він не зазнає ніякої шкоди від твого осуду. Там Суддя винесе йому вирок не за твоїм марнослів’ям. І, якщо можна сказати дещо дивне, той, хто великодушно зносить осуд, отримає навіть найбільшу користь, подібно як і митар; а огудник, хоча би і справедливо осуджував ближнього, досить багато шкодить собі.

Не треба і доводити того, що він загинув, якщо обмовляє; але абсолютно очевидно і те, що, хоча би він говорив і правду, він сам собі готує найсуворіший суд, розголошуючи нещастя ближнього, стаючи причиною спокус, відкриваючи всім те, що належало б приховати, і розповідаючи про гріхи ближнього. Бо, якщо той, хто спокусив одного, понесе неминуче покарання, то той, хто спокусив багатьох лихим поголосом, якого не зазнає покарання? І фарисей не обманював, а говорив правду, називаючи митаря митарем, однак був засуджений.

Отже, знаючи це, улюблені, уникатимемо осуду. Немає гріха тяжчого і водночас легшого за цей гріх. Чому? Тому що він здійснюється швидше за всяке беззаконня і скоро захоплює людину неуважну. Не треба нам ні часу, ні очікування, ні витрат і ніяких клопотів, щоби сказати лихе; досить лише наважитися, і бажання відразу переходить у справу; тому що тут потребується до послуг лише язик. Тому, якщо це зло швидке, якщо цей гріх легко збільшується, якщо тяжке за нього покарання і муки, а користі ніякої – ні великої, ні малої: то будемо з великим старанням уникати цієї хвороби, будемо прикривати чужі пороки, а не розголошувати, будемо напучувати тих, хто грішить, як і Господь говорить: “Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним” (Мф. 18:15).

Таємність викривань робить більш легким лікування. Не роздиратимемо, не роз’їдатимемо чужих ран; не наслідуватимемо мух, але вподоблятимемося бджолам. Мухи сідають на рани і роз’їдають їх; а бджоли літають по квітах. Тому останні роблять соти, а перші завдають болю тілам, на котрі сідають; ці огидні, а ті жадані і милі. Тож будемо примушувати свою душу літати луками чеснот святих і ненастанно розповсюджувати пахощі їхніх подвигів; а ран ближнього не роз’їдатимемо. І якщо побачимо людей, котрі роблять це, закриватимемо їм вуста, стримуючи їх страхом покарання і нагадуючи їм про спорідненість їх з братами. Якщо ж вони нічого такого не послухаються, то назвемо їх мухами, щоби принизливість цієї назви стримала їх від поганого заняття, щоби, полишивши це погане заняття, вони використовували весь час на розгляд власних пороків. Амінь.

Зібрання повчань