Немає зла гіршого за заздрість! Заздрісний мучить і терзає себе раніше за того, кому заздрить, і ніколи не полишає свого гріха, але завжди залишається в ньому. Свиня любить валятися в болоті, демони – шкодити нам; так і заздрісний радіє злу ближнього. Якщо станеться з ближнім щось неприємне, тоді він спокійний і веселий, уважаючи чужі нещастя своїм щастям, а благополуччя інших своїм лихом; і шукає не того, що йому могло би бути приємним, але того, що ближнього може засмутити. Чи такі люди не гідні того, щоби побити їх камінням і замучити, як скажених собак, як злобних демонів, як самих фурій? Бо як жуки живляться гноєм, так і вони, будучи деяким чином спільними ворогами і супротивниками природи, знаходять для себе поживу в нещастях інших. Інші шкодують і безсловесну тварину, котру заколюють, а ти шаленієш, дрижиш і стаєш блідим, бачачи людину благополучною.

Чи є що гірше за це шаленство? Розпусники і митарі могли увійти в Царство Боже, а заздрісники, котрі знаходилися всередині нього, вигнані, за словами Спасителя: “… А сини Царства вигнані будуть” (Мт. 8:12). Перші, звільнившись від свого зла, отримали те, чого ніколи не очікували; останні втратили і ті блага, які мали. І цілком справедливо. Бо заздрість людину перетворює в диявола і робить її лютим демоном. Через заздрість сталося перше вбивство, через неї зневажена природа, через неї осквернена земля, через неї розверзнутою землею поглинуті Дафан, Корей і Авирон, і загинув увесь той народ.

Та, можливо, хто-небудь скаже: легко засуджувати заздрість, треба сказати, як позбутися цієї хвороби; як же можемо звільнитися від цього пороку? Коли подумаємо, що входити в Царство Небесне не дозволено як розпуснику, так і заздріснику, і до того ж значно більше останньому ніж першому. А тепер заздрість не вважають і пороком, тому і не турбуються позбутися її; але якщо відкриється, що вона – зло, то якнайшвидше полишимо її. Отже, плач і стогни, ридай і благай Бога; знай, що ти в тяжкому гріхові, і покайся. Якщо так учиниш, то незабаром зцілишся від цієї хвороби.

Хто ж не знає, скажеш, що заздрість є порок? Дійсно, всякий знає це, але не всякий пристрасть цю ставить поруч з блудом і перелюбом. Чи осуджував хто себе колись за те, що віддавався жорстокій заздрості, чи благав коли Бога, щоби помилував за цю недугу? Ніхто ніколи. Навпаки, охоплений наймерзеннішою за всі пристрастю, якщо постився і дав убогому дрібну монету, то вважає, що він нічого поганого не зробив, хоча би тисячократно заздрив. Чому став таким злочинцем Каїн, чому Ісав, чому діти Лаванові, чому сини Якова, чому Корей, Дафан і Авирон зі співучасниками, чому Маріам, чому Аарон, чому сам диявол?

Разом з цим уяви й те, що ти не тому завдаєш шкоди, кому заздриш, але себе уражаєш мечем. Бо яке зло заподіяв Авелю Каїн? Йому проти волі прискорив вхід у Царство, а себе наразив на незліченні біди. Яку шкоду заподіяв Якову Ісав? Чи той не збагатився і чи не насолоджувався незліченними благами, а цей після злочинного заміру свого чи не змушений піти з оселі батьківської і поневірятися в країні чужій? Що поганого зробили Йосифу сини Якова, хоча ледве не пролили крові? Чи не зазнали вони голоду і чи не були в страшенній нужді тоді, як він став царем усього Єгипту?

Чим більше заздриш, тим більші блага надаєш тому, кому заздриш. Бо Бог за всім дивиться, і коли бачить ображеним того, хто не ображав, то його більше підіймає і прославляє, а тебе карає. Якщо Він не залишає без покарання тих, котрі радіють нещастю своїх ворогів, бо сказано: “Не радій, коли упаде ворог твій, і нехай не веселиться серце твоє, коли він спіткнеться. 18 Інакше, побачить Господь, і неугодне буде це в очах Його” (Пр. 24:17-18); то тим паче не залишить без покарання заздрісників, котрі не заподіяли їм ніякої шкоди.

Отже, відсічемо від себе звіра багатоголового, бо багато видів заздрості. Якщо люблячий того, хто любить його, не має ніякої переваги перед митарем, то де стане той, хто ненавидить того, який нічим не скривдив його? Як уникне геєни той, що став гіршим за язичників? Сильно жалкую за тим, що ми, котрі повинні наслідувати Ангелів і навіть Владику Ангелів, дбаємо про диявола. Бо багато заздрості і в церкві, а більше в нас, ніж у тих, хто керує нами. Чому і ми маємо потребу в напучуванні.

Через що, скажи мені, заздриш ти ближньому? Чи через те, що його поважають і добре говорять про нього? Але ти не уявляєш собі, скільки зла завдають почесті безпечним: отаких доводять вони до пихи, гордості, зарозумілості, роблять недбалішими, а, крім цих зол, ще швидко марніють, і, щонайгірше зло, яке від них походить, назавжди залишається, а задоволення в ту ж мить і відлітає, як з’являється.

Отже, через це ти заздриш, скажи мені? Але той, кому ти заздриш, у великій довірі в начальника, робить усе, що хоче, мстить тим, хто скривдив його, сприяє підлесникам і має велику силу. Так говорити властиво людям, прикутим до землі: а духовного ніщо засмутити не може. Бо яке той йому зробить зло? Чи позбавить його сану? Що ж? Якщо справедливо, то ще й принесе йому користь. Бо ніщо так не дратує Бога, як богослужіння негідне. Якщо ж несправедливо, то осуд знову падає не на нього, а на самого кривдника. Бо хто страждає несправедливо і терпить великодушно, той набуває через це більшої сміливості в Бога.

Отож, турбуватимемося не про те, щоби досягти могутності, почестей і влади, але про те, щоби відзначитися чеснотою і любомудрістю. Бо влада спонукає робити багато чого, що Богові неугодне, і треба мати душу наймужнішу, щоби користуватися владою, як належить. Той, хто позбавлений влади, волею і неволею любомудрствує; а наділений нею, терпить те ж, що і чоловік, котрий, живучи з доброю і гарною дівицею, зобов’язався ніколи не подивитися на неї з пожадливістю. Отака влада! Вона навіть багатьох зробила кривдниками проти волі їхньої, у багатьох розпалила гнів, зняла узду з язика і відкрила двері вуст, наче вітром роздуваючи душу, і, як човен, занурюючи її в саму глибину зол.

Отже, чого ж ти дивуєшся людині, котра знаходиться в такій небезпеці і називаєш її щасливою? Яке безумство! Водночас зі сказаним, уяви ще й те, скільки ворогів і наклепників, скільки підлесників наче тримають її в облозі. Чи такий стан, скажи мені, назвати блаженним? І хто назве? Але така людина, скажеш, у пошані і славі в народу? Що ж? Народ не Бог, Котрому вона повинна дати звіт. Тому, говорячи про народ, ти згадуєш лише про нові обмілини, підводні камені, скелі та стрімчаки. Бо шана народна, чим більше знаменитим робить, тим з більшими споєднана небезпеками, турботами та печалями.

Ця людина, маючи такого сильного пана, аж ніяк не може відпочити чи зупинитися. Що я кажу: зупинитися чи відпочити? Такий, маючи і тисячі заслуг, насилу входить у Царство. Бо ніщо стільки не принижує, як слава народна, котра робить боязливими, ницими підлесниками та лицемірами. Чому фарисеї називали Христа біснуватим? Чи не тому, що бажали народної слави? Чому народ виголошував правильну про Нього думку? Чи не тому, що Він не страждав цією хворобою?

Ніщо, справді ніщо так не робить людей законопорушниками і нетямущими, як бажання слави народної. Однаково ніщо так не робить славними і мужніми, як нехтування нею. Чому треба мати надзвичайно мужню душу тому, хто хоче протистояти такій бурі й силі вітру? Бо той, хто любить славу, у часі благоденства ставить себе вище за всіх, у часі нещастя бажає сам себе зарити в землю. Це для нього і геєна, і царство, коли він потопає в цій пристрасті.

Отож, скажи мені, чого це гідне: чи заздрості, чи ридань та сліз? Усякий знає, чого. Заздрячи тому, хто має таку славу, ти чиниш подібно до того, хто, побачивши зв’язаного, котрого карають батогами і терзають незліченні звірі, заздрить його ранам і болячкам. І скільки людей у народі, стільки для честолюбця пут, стільки владик, і, що найгірше, кожний з них має свою думку і усякий дає про того, хто служить їй, вирок, який заманеться, нічого не розбираючи; а що видумає один чи двоє, те всі і стверджують. Чи не жахливіше це за всяке збентеження, за всяку бурю?

Бо той, хто шукає слави, то раптом з радості піднімається вгору, то знову легко падає, буває завжди в тривозі і ніколи в спокої. Бо ще не виходячи на видовище і готуючись виголосити промову, непокоїться і тремтить, а після видовища або вмирає від зневіри, або знову віддається незмірній радості, що гірше за саму печаль. А що радість не менш згубна, як і печаль, це очевидно з її дії на душу. Радість робить душу легковажною, гордовитою і непостійною. Це можна бачити на древніх мужах.

Коли, наприклад, Давид був добрим: чи тоді, коли радів, чи коли знаходився в скрутних обставинах? Юдеї коли були доброчесні: чи тоді, коли стогнали і кликали Бога, чи коли в пустелі раділи і поклонялись тельцю? Саме тому Соломон, котрий знав краще за всіх, що таке радість, говорить: “ Краще ходити у дім плачу за мертвим, ніж ходити у дім бенкету” (Проп. 7:2). І Христос скрушних ублажає, говорячи: “…Блаженні лагідні” (Мф. 5:4); а тих, хто радіє, називає бідними: “Горе вам, що смієтесь тепер, бо будете плакати і ридати!” (Лк. 6:25). І вельми справедливо.

Бо душа під час забав буває слабшою та розніженою, а під час плачу зміцнюється, стає доброчесною, звільняється від усіх пристрастей, стає величнішою і більш мужньою. Отже, знаючи все це, уникатимемо слави народної і задоволення, яке походить від неї, щоби досягти істинної і вічної слави. Нехай же дарує Бог усім нам досягти такої через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Котрому слава і влада навіки-віків. Амінь.

Зібрання повчань