Закваска лицемірства

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Шосту неділю по Пасці. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

В який вже раз ми стаємо свідками кризи в стосунках Сина Божого і народу Божого: Христос творить добро, зціляючи сліпонародженого, а найревніші хранителі народних переказів, фарисеї, бачать у цьому акті милосердя лише тільки зло: Він порушує закон, який, за їх глибоким переконанням, забороняє такого роду дії в суботу. «В який вже раз» – кажу я, маючи на увазі, не лише і не стільки аналогічні євангельські сюжети, але, передусім, наше з вами сьогоднішнє реальне і повсякденне життя в Церкві, бо так само як фарисеї не розуміли Христа, ми занадто часто не розуміємо сенсу і призначення Церкви, Ним заснованої.

Це наше майже поголовне нерозуміння призначення Церкви і свого місця в ній призводить до важкого духовного пошкодження, яке як таке не усвідомлюється практично ніким з нас. Так само як фарисеї, суворі ревнителі Закону, примудрилися стати богоборцями тільки тому, що поставили закон вище за Бога, тобто «i поклонялися, i служили тварі замість Творця» (Рим. 1:25), так само і ми, новий Ізраїль, християни останніх часів, шукаємо в Церкві не того, заради чого заснував Її наш Спаситель, а реалізації своїх власних інтересів і цілей.

Мета фарисеїв – зберегти в нетлінності Закон. Вони – народ ревний і серйозний і не поступляться і йотою Закону. Чи погане те, що вони роблять? Зовсім ні! Але от біда: борючись за Закон і покладаючи на інших «важкі тягарі, які неможливо носити» (Мф. 23:4), вони забули, що Сам Бог здатний захистити Свій Закон і в цій важкій справі самозваних «помічників» не потребує. Вони самі себе призначили спостерігачами і охоронцями Закону, абсолютно випустивши з уваги, що від них потрібно тільки те, що і від усіх: виконувати правила, а не спостерігати за тим, як інші виконують їх. Підміна, майже не помітна неозброєним оком! І проте, одного разу здійснена, вона рішуче змінює усе духовне життя людини, бо, замість того щоб побачити, нарешті, колоду у власному оці, фарисей починає ревниво озиратися по боках, вишукуючи «скалку в оці брата» (Мф. 7:3) свого.

Щоб уподібнитися фарисеям, зовсім необов’язково виконувати в Церкві такі поліцейські функції. Для цього достатньо приходити в Церкву не тому, що Бог велів, а тому, щоб тим або іншим чином домагатися своїх цілей, чи злих, чи добрих – неважливо, важливо – що своїх!

І ось один вирішив оздоровити себе і своїх близьких шляхом постановки свічок перед іконами. Другий, усвідомивши одного разу, що душа його порожня, взявся заповнити цю дзвінку порожнечу чимсь «високим» і «духовним» і тепер сприймає Церкву як певний культурний феномен, що дає йому можливість пережити хвилини високої духовної насолоди. Третьому взагалі життя не вдалося, тому Церква уявляється йому можливістю успішно реалізувати свої невитрачені здібності. А вже скільки людей просто переконано, що Церква – це лише місце, де можна тішитися, отримати певну душевно-терапевтичну допомогу в наш вік емоційних стресів! Отака свинцева примочка до ран душі, універсальна заспокійлива пігулка на усі випадки життя!

Звідси і висновок: у Церкві має бути добре, легко, зручно, м’яко, спокійно – духовно і благодатно, одним словом. При такому розумінні цих слів якось забувається, що високі і трагічні поняття духовності і благодаті в контексті концепції «Церкви, що утішає» стають синонімами душевного комфорту, абсолютно недоречного там, де відбувається щохвилинна люта до крові боротьба добра із злом, де щодня звершується Велика Євхаристійна Жертва, де знову і знову звучать слова апостола: «Бо кожного разу, коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте» (1Кор. 11:26).

Безперестанне «сповіщення» смерті Господньої, постійне пам’ятання про Жертву, яку Бог приніс за нас, якось не в’яжеться із задоволенням і заспокоєнням. А слова святого апостола Павла: «Та й усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані» (2Тим. 3:12) – і зовсім не обіцяють швидких радощів, в усякому разі тут, на цьому світі. Вся річ у тім, що Господь створив Церкву Свою як живий Організм, здатний вирвати людину з липких обіймів гріха, вивести її з «пекла глибинного» (Втор. 32:22), як це символічно зображено на іконі Воскресіння Христового. І для того, щоб співпрацювати Христу-Спасителеві в благій справі спасіння людини, самій людині, яка увійшла до Церкви, необхідно здійснити подвиг покаяння. Здійснити подвиг, а не отримати задоволення, бо тільки для тяжких праць покаяння і створена Господом Його Свята Церква.

Якщо Марія Єгипетська, якщо преподобний Серафим, якщо усі святі так тяжко працювали, рятуючи тільки свою душу, чому нам здається, що з нас вистачить просто позітхати, поохати, звести очі догори і розпустити губи в зворушливу посмішку? Яке відношення усі ці чисто зовнішні гримаси і кривляння мають до благодаті і духовності?

Воюючи з Господом, докоряючи Йому за уявне порушення заповіді про суботу, фарисеї відстоювали своє розуміння духовності, вони воювали за Закон як вони його розуміли. І Господь багаторазово вказував Своїм учням на те, що від такого розуміння духовності виходить смертельна небезпека: «Бережіться закваски фарисейської, яка є лицемірство» (Лк. 12:1). Згадаємо ж і ми, що Церква Христова затверджена на Його Пречистій Крові не для того, щоб ми переживали незвичайні і захоплені стани, не для того, щоб ми якось заповнювали вакуум власних душ, а для того, щоб ми каялися і в цій благій справі сходили від сили в силу «на діло служіння, для створення Тіла Христового» (Еф. 4:12). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про сліпого