Проповідь священика Сергія Ганьковського на свято Вознесіння Господнього. . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Бідна наша уява марно намагається уявити собі, як Син Людський сходить від землі на Небо, безуспішно намагаючись зрозуміти механізм цього процесу. Розум грішний, розум кожного з нас, як він ні тужися, нічого окрім банального польоту в атмосфері уявити не може. Тому, коли ми читаємо такий ясний, так добре відомий євангельський текст: «Він вознісся перед їхніми очима, і хмара взяла Його з очей їхніх» (Діян. 1:9), – перед уявними очима нашими з’являється картина елементарної фізичної дії – підйому і польоту, схожого з підйомом у повітря будь-якого літального апарату.

Та що люди – «Ангели дивувалися, побачивши людину, вищу за себе… Тому небесні безплотні чини, дивуючись чуду, вжахнулися й затремтіли», – як уся Церква співала учора за богослужінням вечерні. Ангелів не здивуєш простим фактом польоту: і птахи літають повітрям, і зовсім вже неромантичні комахи пересуваються за допомогою крил. Ангели приголомшені тим, що скорботна і укрита виразками людська плоть раптом вознеслася в славі до Престолу Всевишнього. Не просто Дух височіє нині, не лише Божественний Логос повертається в колись покинуті обителі, але те саме Тіло Сина Людського, яке ще зовсім нещодавно, подібно до усіх людей, причащалося звичайної земної їжі так, як про те розповів нам у своєму Євангелії апостол Лука: «Коли ж вони від радости ще не вірили і дивувалися, Він сказав їм: чи маєте тут якусь їжу? Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. І, взявши, їв перед ними» (Лк. 24:41-43).

Неспроста євангеліст Лука такий уважний до несуттєвих, здавалося б, деталей. Не риба і не мед самі по собі важливі в цьому тексті. Христос, Який куштує їх, свідчить про Свою причетність роду людському, про Свою братську солідарність з нами. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Страшна прірва, утверджена між раєм і пропащою людиною, «так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не зможуть, так само звідти до нас не переходять» (Лк. 16:26), – ця безнадійна прірва спожита і знищена Голгофською Жертвою. І головне – Небо тепер відкрито, Вічне Життя доступне не лише духам і ангелам, але і нам, грішним, нам, ураженим і пораненим гріхом! Аби лише нам захотіти цього Неба, аби лише побажати покинути землю нашого вигнання, цю гріховну землю, і піти за своїм Спасителем туди, увись, у захмарну далечінь нашої небесної вітчизни!

Літати – непросто. Літати просто страшно. Страшно поглянути із запаморочливої висоти неба на далеку землю. Страшно виявити відсутність звичної тверді під ногами. Страшно одного разу пережити перехід від звичного земного існування до незбагненного, нового буття в Небі, у Вічності, у преславних обителях Творця світів. Страшно грішній людині пережити Вознесіння. Простіше і спокійніше залишатися в духоті і мороці звичного гріха, важко покидати затишне лоно землі, підносячись у призначене нам Небо. Так само важко і так само тяжко, як розбудженому – розлучатися із звичним теплом свого сонного одру під наполегливе дзвоніння будильника. Тому і волає розбуджений: «Що Тобі до нас, Ісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас» (Мф. 8:29). Йому, як і усім нам, усе здається, що час ще є, що ще можна хоч трохи поніжитися в затишному теплі і примарній безпечності.

Але голос ангельський задовго до останньої труби (Одкр. 4:1) виголосив усім, хто має вуха: «Чого ви стоїте і дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1:11). І коли це станеться, «коли ж упокорить Йому все, тоді і Сам Син підкориться Тому, Хто впокорив Йому все, щоб Бог був у всьому все» (1Кор. 15:28), тоді не залишиться у всесвіті місця і часу без Бога і поза Богом, тоді не буде більше землі, до якої ми так звикли за довге наше життя, але побачимо ми здивованими очима нашої душі «нове небо і нову землю, бо перше небо і перша земля минули» (Одкр. 21:1). І ось питання: чи захочемо ми, вознісшись на це нове небо, чи захочемо ми співцарювати разом із Спасителем нашим, або, подібно до Лотової дружини, тужитимемо про залишену нами земну вітчизну, про усі царства земні і славу їх, якими ворог нашого спасіння от вже дві тисячі років силкується «звабити, якщо можливо, і обраних» (Мф. 24:24)?

Коли серйозно замислюєшся про це, раптом розумієш, що свято в Церкві – це зовсім не час неробства, а час важкої духовної роботи, час нещадного вибору, свято – це «момент істини». «Бо слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні» (Євр. 4:12). Слово Боже кличе нас на Небо, і в нас немає більше часу зволікати з відповіддю. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Вознесіння Господнє